вівторок, 27 січня 2015 р.

№44. "451° за Фаренгейтом" (Рей Бредбері)

Книга №44. "451° за Фаренгейтом" 

                     "Fahrenheit 451"

Автор: Рей Бредбері         
             Raymond (Ray) Bradbury

Країна: США

Жанр: роман-антиутопія, наукова фантастика, 1953р.

Загальна оцінка (від 1 до 10): 7

Варто, чи ні: варто

Настрій книги: напружений, песимістичний

Як потрапила в список: з рейтингу кращих книг


Роман-антиутопія "451° за Фаренгейтом"  постійно потрапляв мені на очі в різноманітних рейтингах кращих книг. Я не особливо цікавлюся фантастикою, але здебільшого захопливі позитивні відгуки зробили свою справу і книжка опинилася в моїх руках. Отож, фантастика. Хоча.. в загальних рисах не така вже і фантастика, якщо добре поміркувати. 

Майбутнє. З людей намагаються зробити бездумних істот, позбавивши їх бажання мислити та пізнавати нове, адже бездумними людьми легко маніпулювати та вкладати в їхні голови потрібні думки. А що стоїть на заваді цьому? Звісно, книги.. Отож читання, зберігання чи переховування книг суворо забороняється, а порушення заборони карається спаленням забороненого об'єкту, або часом і смертю особливо непокірного порушника. 

Ідея книги мені сподобалась, багато гарних думок, є над чим порозмірковувати. Але є і "але".. Реалізація мені не сподобалась. Якось не правдоподібно, не повірила я головному герою. Здається, трішки переборщено з драматизмом та "киданням в крайнощі".. І кінцівка доволі дивна, наче автору набридло писати далі і він обрубав одним махом всі кінці.. Як на мене серцевину твору можна було б розвинути глибше і краще.

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:
  • — Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.

  • — Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.

  • «Нас надто багато, — подумав він. — Нас мільярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!» 

  • Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам'ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці принесли назад. Якби ж... 
  • — Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина — наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя. Як можна вболівати за свою футбольну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ гравців? 
  • Люди тепер не мають часу одне для одного. 
  • Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну. 
  • — Люди ні про що не говорять.

— Не може бути!— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: «Як шикарно!» Але всі торочать одне й те саме! А в кав'ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.
  • — Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.
  • — Хіба тді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх? 

  • А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. — Він підвівся з ліжка. — Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з'являюся я і — ф'юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.

  • Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опіслятебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота-прибиральника. 

  • — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало? 
  • Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, боне буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! 
  • А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов'язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. 
  • Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками — це краще, ніж заворушення в народі! Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам'ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати пов'язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п'єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п'єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. 
  • — Я не кажу про самі речі, сер, — мовив Фабер. — Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу. 
  • Ніхто не хоче вислухати мене. Я не можу розмовляти зі стінами — вони кричать на мене. Я не можу розмовляти з дружиною — вона прислухається лише до стін. Мені хочеться, щоб хто-небудь вислухав мене. І коли я говоритиму довго, то, може, скажу щось розумне. 
  • Ні, ні, дарма шукати все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки можна, — в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах, у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі. Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. 
  • У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. Пори можна вивчати під мікроскопом. Крізь скло ви побачите життя, яке тече перед вами у всій своїй невичерпній розмаїтості. Що більше пор, то правдивіше зображено різнобічні сторони життя на квадратний дюйм паперу, то «художніша» книжка. Принаймні я визначаю саме так якість книжки. Подавати подробиці. Нові, свіжі подробиці. 
  • Справжні письменники тісно пов'язані з життям. Пересічні лише ковзають по ньому. Погані — ґвалтують його і залишають на поживу мухам. 
  • Отже, тепер вам ясно, — вів далі Фабер, — чому книжки викликають таку ненависть, чого їх так бояться? Вони показують пори на обличчі життя. Тим, хто прагне спокою, хотілося б бачити лише воскові лиця, без пор, безволосі й невиразні. Ми живемо за таких часів, коли квіти намагаються живитися теж квітами, замість пити дощову вологу й соки родючого грунту. Та навіть фейєрверк своєю красою завдячує хімії землі! А ми собі вважаємо, ніби можемо жити й зростати, живитися квітами й фейєрверками, не завершуючи природного циклу, що повертає нас до дійсності. 
  • Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму. Але при всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не насмілювався змагатися з симфонічним оркестром із ста інструментів, який реве з кольорових об'ємних екранів наших страхітливих віталень. 
  • — Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику. 
  • Книжки існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Цезаря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних процесій: «Пам'ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відвідати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповідної кількості друзів.
  • Все, що ви шукаєте, Монтег, існує, але звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток, а решту дев'яносто дев'ять спізнає завдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте порятунку від чогось одного — від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку, — і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега. 
  • Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі? 
  • — Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників. 
  • — Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити? 
  • — «Найбільший дурень той, хто має трохи розуму». 
  • — Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках, — сказав хтось. 
  • — Мій дід казав: «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них». Мій дід казав: «Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь». 
  • — Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя. До дідька! — казав він. — Струсони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю! 

Прихильники