вівторок, 27 вересня 2011 р.

Сходження на Говерлу


Мандрівка на Говерлу планувалася на суботу, але через певні непередбачені обставини її було перенесено "на коли вийде". І це "коли вийде" припало на 12 ночі. Нашвидкоруч склавши речі, ми сіли в машину і разом з Олею та Тарасом таки вирушили підкоряти Говерлу! :)

Наготувала зранку канапок з  домашнього сиру, яким час від часу підгодовувала Бакса.  Хех, а Бакс за нами скучив). Бігав, радісно гавкав і кусав за ноги маленький пухнастий і злий клубочок шерсті. 

О 9 годині ми виїхали. День обіцяв бути сонячним і теплим. Я озброїлася фотоапаратом і полювала з вікна машини на гарні краєвиди.
Довго вагалися який шлях вибрати: в об'їзд через Івано Франківськ,чи напряму невідомими сільськими дорогами. Будучи в гарному настрої, вирішили дослідити села). На кілометрів 20 ми, звісно, виграли, але от чи виграли в часі, це ще невідомо). Їхати розбитими огризками доріг було якось не дуже приємно.. Але зато мені вдалося трохи побути водієм! Пасажирам сподобалася моя їзда, тож мені навіть запропонували рулити машиною ще трохи! :)

А сонце вже добре так пригріло і злісно сліпило очі.. Заїхали в Надвірне, зайшли в магазин купити води і до води. Цікаве таке місто. Варто приїхати сюди ще раз і оглянути його і близькі до нього населені пункти. І взагалі, треба об’їздити всю Івано-Франківщину! Впевнена, тут є надзвичайно багато цікавого!  Їдемо далі.. 
Приїхали ми у Яремче. У пошуках водоспаду натрапили на декілька цікавих штуковин. Якась невідома конструкція: чи то міст, чи то що.. Андрій піднявся по тій штуковині на верхівку  і дослідив, що вона закінчується обривом... 

І взагалі, в тій місцині на маленькій площі було якось дуже багато мостів. 
Дивимося з МОСТА на річку:
 
 Дивимося на МІСТ збоку:
 
 Дивимося на МІСТ знизу:
 

Ще був один розвалений міст, але він сюди до колекції мостів не увійшов :) Там же грів боки на сонечку Х-Факторівський автобус:




Як виявилося, до водоспаду треба було проїхати ще трохи вперед.. Ну ми і поїхали, але щось не розрахували сил і проскочили.. Назад повертати було якось не охота. На замітку: треба приїхати сюди ще раз і таки потрапити на водоспад!

Намотавши ще трохи кілометражу, майже впритул наблизилися до своєї цілі. Перед нами опустився шлагбаум як символ того, що треба йти в касу і платити гроші за прохід. 20 гривень.

 Після оплати червоно-біла перешкода піднялася і звільнила нам проїзд. 
 
Ще кілометрів 6-7 менш-більш пристойною дорогою і ми опинилися на базі. Тут же до нас прийшов дядько, почав балакати на всякі обхідні теми. Все прояснилося, коли він сказав заплатити 10 грн за стоянку. Якось так дядько дуже здалеку підійшов до виконання своєї роботи).

Перекусили трохи, взяли теплий одяг в рюкзаки і почали своє сходження близько першої години. На всяк сфотографували собі карту маршрутів:
В порівняні з Пікуєм і Лопатою, місцевість була дуже незвичною. Біля підніжжя – ліс. Але який ліс! Вимита дощами земля була покрита суцільним килимом.. коріння! 
 Я такого ще не бачила! Це було дуже ефектно! Як картинки з фільму. Підйом був достатньо стрімкий, то ж коріння слугувало такими собі природними сходами, по яких, до речі, було дуже навіть зручно підніматися вгору. 
 Ми обрали синій маршрут – стрімкий. Краще трохи більше попотіти, але менше портатити часу на підйом, аніж розтягувати це задоволення надовго.  То ж,  керуючись синіми мітками на деревах, ми досить швидко подолали першу частину шляху. І тут знову несподіванка: стежина вгору, декілька ялин, а за ними відкривається вид на Говерлу! 
 
 Оце мені подобається! Це так класно бачити кінцеву точку, аніж йти-йти-йти-йти стежками-лісами і не бачити тому кінця-краю. А тут все чітко: завдання поставлене і «цель ясна». Якось аж радісно стало, бо до мети рукою подати! 
 
 Чи то ми пізно почали підйом, чи то просто всі піднімались пологим маршрутом, бо за нами не піднімався практично ніхто, лише хмари людей повз нас спускалися вниз. Великі групи школярів, компанії студентів та пари сиділи на камінні і відпочивали. Мені якось то не вкладалося в голові: як то можна відпочивати так довго на спуску? Бо ж усвідомлення того, що вертаєшся додому мало б підганяти з усіх сил.

Отак я собі йшла і приглядалася до техніки спуску: стрибання з каменя на камінь, біг стрімголов вниз, гальмування в кущах тих, хто не вписався в поворот, або ж дуже заманлива і досконала техніка спуску – на спині! Правда чужій).
 
 А як гарно навколо!!! Зробиш лише декілька кроків вгору, а перед тобою вже відкриваються нові і нові краєвиди-горизонти! Це просто не до порівняння! Та і не  описати того словами. То треба бачити. 
 
 
А на горі було ще купа чорних цяточок-комашок-людей. І в кожного своя мотивація для підйому..
Закінчилася стежка в зарослях і почалися громіздкі брили каміння. І знак прикладної математики на одній із брил :)
 І крутий підйом. Навіть страшно подумати, що тут твориться в дощову або вітряну погоду! Тоді Говерла, мабуть, не здається такою дружелюбною як зараз а показує свій характер, небезпечний для життя і здоров’я людей. Але нам пощастило: сьогодні вона була дуже милою, люб’язною і привітною.
Але постійний крутий підйом крав сили все швидше і швидше.. Дихання і серцебиття більш-менш внормувалися,  але ноги починали нити все більше і більше..  А до вершини все ще залишалося «рукою подати»...
 Зупиняєшся на хвильку перепочити і намилуватися не можеш тою красою!
 
 
І от ще з десяток метрів і ми на вершині!.. Малої Говерли.. Тут поставили пам’ятник сміттю: на палку поначіпляли пластикових пляшок. Люди, забирайте своє сміття з собою!!!

 Останній ривок. Він, як завжди, найважчий. Але перд ним можна трохи полежати :) 


Так, ми змогли! Ми це зробили! Ось він – хрест, і ось вона – вершина! 

  І радість, щира радість! :)
 
І ТАКА КРАСА навколо! На декілька хвилин ми перебуваємо НАД всією Україною з майже усіма її жителями (за винятком людей поруч)! 
Ми вище їх усіх.  
Навіть птахи, і ті літають трохи нижче нас). 
 
 
 

Піднімалися 2 години і 15 хвилин. Не знаю, багато це чи мало, але ми в будь-якому випадку молодці. Полежали, відпочили, пофотографувались, переклали одному іноземцю надписи на табличках..
 
 
Ще раз оглянули краєвиди навколо перш ніж почати спускатся назад. 

І якось так трохи сумно стало. Хотілося максимально увібрати в себе той дух і настрій, всю красу підкореної вершини і неймовірні краєвиди з неї.. Хто знає, можливо в суєті життя я більше такого не побачу, а може навпаки, я повернуся сюди ще не раз, цього не знає ніхто. Поживемо – побачимо. Треба сподіватися на краще.

 
І все. Спускаємося. І знову наввипередки з сонцем). І знову сонце спускається швидше за нас).

 
А спускатися насправді не так то і просто! Ноги вже не просто ниють, а починають серйозно істерити). Стрімко спускаючись вниз по кам’яних брилах моя асоціативна уява малювала мені картинку маслом: гірський козел, який вправно стрибає між камінням. Якось глупо трохи). Але картинка в уяві була дуже чіткою). Але то якись ліричний відступ.

А спускались ми насправді дуже швидко, постійно обганяючи людей попереду.  Стрімкий спуск, каміння, зарослі кущів, ліс з корінням назовні, місток через струмок – і ми вже знову на базі! Купили собі магнітика з Говерлою, закинули рюкзаки в багажник і поїхали додому. 

По дорозі у Ворохті зупинилися повечеряти. І щось мене дьорнуло замовити солянку. Знала б я з чого вона готується... Офіціянтка, глянувши в мою тарілку, сказала, що я великий їдака. Малося, мабуть, на увазі, що я їм по-свинськи). Я ж то, наївна, думала, що там будуть всякі огірочки мариновані, цибуля, овочі.. 

А далі була довга дорога додому.. Дуууже довга. І тяжка. Страшно тягнуло на сон. Але на передньому сидінні спати ж не можна, аби не падав бойовий дух водія. Боротися зі сном було тяжко.. Врятувала кава на заправці і холодне повітря привело до тями. По дорозі ще побачили лисицю! До хати попали десь коло 2-гої ночі..
Гарний був день!

четвер, 22 вересня 2011 р.

Акція від КУ!

Мережа магазинів одягу та взуття КУ! проводила конкурс найкращого фото на тему "Моє ЛІТО!". Ну я взяла і подала на конкурс своє фото :) Учасників було багато. Та і рейтинги їхні в порівнянні з моїм були величезними. Так що я особливо ні на що і не надіялася. Подала і забула.. А через деякий час прийшло мені повідомлення наступного змісту:
Доброго дня!

ми РАДІ повідомити Вас, що Ви стали призером конКУрсу "Моє ЛІТО"!!!, зважаючи на те, що Ваше фото є найкращим на думКУ магазинів КУ!

за творчий підхід до конкурсу та гарне фото Ви отримаєте сертифікат на БЕЗКОШТОВНУ ПАРУ взуття від КУ!, яким можете скористатись протягом 10 днів!
...
завжди РАДІ Вам в КУ!
дуже щаслива адміністрація)))
Отак я і перемогла :)
І справді, завітавши в магазин КУ! я отримала свій сертифікат. Трохи походивши-поблукавши серед поличок із взуттям, вибрала собі осінні симпатичні а-ля ковбойські черевички :)

Приємно :)
Дякую за гарний і зручний подарунок :)

Вигляд ззаду)
Профіль)

Отак от :)

вівторок, 20 вересня 2011 р.

Сходження на гору Лопата

Снилась, як і завжди, якась дурня. Але задзвонив будильник і вирвав мене з того божевілля :) Наготувавши канапок в дорогу та спакувавши рюкзаки, ми бігли на зупинку з надією швидко зловити маршрутку і оперативно добратися нею до Стрия, щоби підсісти до решти громади в електричці на Сколе. Як виявилося, електричка до Сколе не надто спішилася, то ж в Стрию ми встигли перекусити та випити гаряче капучіно. Над'їхала електричка. А у вагоні вже активно грали у "Вірю-не вірю". Нам швиденько пояснили правила і ми долучилися до гри. Незчулися, як прибули на місце!
Погода була чудова, на небі ні хмаринки, тільки от ранковий прохолодний вітер змушував защіпати всі ґудзики курток аж під шию.. Першим ділом зайшли на вокзал глянути чим вертатися назад. 
 
Глянули, сфотографували і другим ділом пішли шукати магазин. Нам щастило - ми попали на акцію! Акція: магазин "Відчинено"! Фото додається :) Докупили всякого та пішли вбивати час на річку :)
На річці було дуже класно! З неба гріло сонце, з води віяло свіжістю і прохолодою, яка спокушала і таки спокусила Павла та Олесю залізти у воду і скупатись :) 
 
Одним словом, краса і благодать. Навіть почали закрадатись в голову думки: а може то і не варто кудись йти, а залишитись тут, на вигрітому сонцем камінні, підгодовуючи хлібом качок :)
І дивитись за метеликами, яких біля ріки було дуже багато. Хоч я і не любитель метеликів, але мушу визнати, коли вони розкривають свої крильця, то виглядають дуже ефектно! І взагалі, вони чарівні і милі, головне щоб не підлітали надто близько до мене :)
Ну тут нема що сказати. Пливе у вічність бідний щурик..
Перекусили канапками. Час йшов дуже швидко. Прийшов Тарас, приніс м'ясо. Тепер всі у зборі, можна йти підкоряти вершини :)

Моє неперевірене часом і походами взуття трохи гризло ноги. Плюс я ще умудрилася вступити в одну-єдину калюжу на дорозі. Але це так, ліричний відступ :) За клюбом, біля якого, власне, моя нога і знайшла калюжу, починалася наша дорога. Зупинилися вивчити маршрут і запам'ятати 10 простих правил: не стріляти, не ловити рибу, не рвати квіти, не їхати автом, не шуміти, не ламати, не копати, не рубати, не палити, не смітити. Отак-от. Одні суцільні "НЕ".

І пішли ми 2-гим жовтим маршрутом. Почали сходження о 12.55 год. Насправді йшли ми довго і багато. Але це було легше, аніж підніматись на Пікуй (див. тут). Погодні умови були практично ідеальними: ні жарко, ні холодно, не мокро, навіть комарів і оводів не було! Йшли стежками, стежинами, галявинами і зайшли в ліс. Ех, який чудовий ліс! В такому лісі можна годинами гуляти.. Але ми не для цього сюди прийшли, тому поблукати лісом у пошуку грибів не вдалося.

Найважчими на шляху були стрімкі підйоми.. Серце шалено калатало в грудях і хотіло чи то зупинитись, чи то вискочити з грудей.. Але короткі передишки робили свою справу і час від часу навіть відкривалося друге дихання :)
Після чергового крутого під'йому..
Здавалось, що от викарабкаєшся на он ту гірку - і це вже вершина, але не тут то було.. За вершиною то вершина, то спуск.. А спуски водночас і тішили і страшили, бо що є спуском зараз, то буде підйомом по дорозі назад :)
По обидві сторони дороги маячили дерева і кущі, вони якось мало надихали.. Хотілося якихось мальовничих краєвидів, які б хоч трохи підняли бойовий дух :) І от, як за замовленням, перед нами відкрився чудовий краєвид!
Постояли, відпочили, помилувалися красою і рушили в дорогу. Пройшло ще трохи часу, підйоми змінювались спусками, спуски підйомами, вода у фляшці якраз вчасно закінчилась. Бо ми натрапили на джерело. Чисте, зі свіжою холодною водою і ледь чутним специфічним запахом.

Біля джерела
А трохи вище джерела є крісло - трон :) На ньому справді дуже зручно сидіти. Правда, може то просто далася в знаки дорога.. але то таке)..
Крісло-трон, я і мій посох :)
А далі ще шмат дороги.. І знову підйом.. Все, ноги відмовляються йти далі, але мозок наполегливо забиває баки ногам імпульсами про те, що "ще трошки, ще зовсім трошки". І тут мої ноги востаннє вірять мозку і поволі плентаються догори.. І о чудо! Мозок не підвів :) З-за дерев виглянув хрест, як доказ того, що до вершини рукою подати.  І от вона! Вершина гори Лопати! Коротенька довідка:
Гора Лопата – гірська вершина висотою 1210,9 метрів над рівнем моря, яка розміщена на хребті Зелемянка на відстані 8 кілометрів на південь від міста Сколе. На г. Лопата поставлений хрест, який присвячений пам'яті бійців УПА. Саме  на цьому місці влітку 1944 року відбувалися бої загонів УПА з німецькими та угорськими окупантами.
Втомлені і щасливі повсідалися, пороззувалися.. Мої ноги ніби звільнилися з кайданів-кросівок :)  Подивилися на годинник - 15.45 год. Піднімалися на гору 2.5 годин.. Тому так приємно було полежати під теплим сонечком на кілометр ближче до неба ніж завжди :)
А тим часом Тарас вже готував шашлики :) Наш головний провідник і шеф-повар :) Сам замаринував, сам приніс, сам зготував! Просто безцінна людина в поході :)
А тим часом я ходила навколо вогню і фотографувала мікс диму і сонячних променів крізь гілля дерев :) Вийшло якось так:

А шашлики, мариновані у вині, вийшли просто мега смачні! Правда трохи шкода тої бідолашної свинки, що щовечора, після 6-тої вимагала їжу..
Дуже смачний шашлик
А потім Оля зготувала супер смачний чай! Ароматний такий, з м'ятою! Було дуже-дуже смачно! А потім ми спустилися стежкою поміж ялинами і вийшли на галявину, з якої відкривався чудовий вид на близькі і далекі гори!






18.20.. Час летить швидко.. Вже давно пора повертатися назад. Якщо, звісно, хочемо дійти за світла та встигнути на електричку. І почався спуск.. Наввипередки з сонцем :) Сонце виграло забіг, то ж останні хвилини дороги ми вже йшли затемна.. Високий темний ліс.. атмосферно так.. бракувало лише приглушеного вовчого виття ;)

А по дорозі сталася тривала вимушена зупинка: треба було з дна сумки діставати фотоапарата, щоби зазняти отаке повалене дерево. Нічого не нагадує?)

Ні? Даю вам другий шанс! А якщо зі спалахом? :)
Пальці на ногах нили і просилися назовні взуття, але незважаючи на те, додому летілося як на крилах :) Спуск зайняв трохи більше як півтора години.. Ми впхалися в мукачівську електричку, доїхали до Стрия, а звідтам добралися додому. Пили чи не пили чай, я толком вже і не пам'ятаю, але знаю точно, спали ми довго і смачно :) 

P.S. Всім велике дякую за гарну компанію і за гарно проведений час! =)