середа, 14 листопада 2012 р.

Париж, Франція (Paris, France)

 "Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю.."
("Мертвий Півень")

Мабуть немає такої людини, яка не хотіла б хоч раз побувати в Парижі, і в кожного на це будуть якісь власні причини: архітектура, історія, шопінг, висока мода, національна кухня, чи все це разом взяте). Моя ж паризька мрія бере свій початок з далекого дитинства, коли я вздовж і впоперек перечитувала романи Дюма про мушкетерів, королів та кардиналів, про придворні інтриги та дуелі, прекрасних дам та безстрашних лицарів, про гордість, честь та відвагу.. Дуже добре пам'ятаю товстезні книжки з потріпаною червоною обкладинкою та пожовклими від старості сторінками зі специфічним бібліотечним запахом. А потім мене вже було не відірвати від них. І вже тоді я мріяла і вірила, що колись таки я побачу Париж. І от п'ятнадцять років опісля дитяча мрія здійснилася :) А посприяли нам в цьому супердешеві білети на літак від Ryanair.


Скласти список місць, які ми маємо відвідати було дуже нелегкою спраою, бо, як виявилося, їх настільки багато, що вкластися в два повні дні практично неможливо. Хіба за допомогою телепорту. І то не факт. Але так як надія помирає останньою, я повиписувала координати "точок" з великим запасом з думкою "а може таки встигнемо?".

День 1.
Навчені невідповідністю погодних умов в різних закутках Європи (читай брюссельським холодом), ми повдягали на себе теплі светри, куртки, шкарпетки і ні разу про це не пожаліли. Схема доволі стандартна: автобусом приїхали до Братислави, а звідти літаком до аеропорту Бове (Aeroport Beauvais (BVA)). Ну а з самого аеропорту ще годинку їзди до Парижу шатлом. І ходить він по графіку з інтервалом хвилин у 40. За розкладом автобус мав би вже відправлятися, а він ще навіть не приїхав. То ж вже встигла вишикуватися здоровенна жива черга. Ми оцінили своє розташування відносно черги і надіялися, що попадемо в число щасливчиків, яким не доведеться чекати наступного шатлу. Чекаємо-чекаємо, а автобуса все нема і нема.. Аж тут завів двигун автобус з надписом "Діснейленд", що стояв трохи подалі, і всі люди, не зважаючи на чергу, гуртом ринули до нього.  Виявилося, що то хибна тривога. Над'їхав врешті "наш" автобус і люди ринули всі назад). Наше положення в загальній давці погіршилося. Хех, але нам пощастило - поки люди перед нами знервовано запихали свої чемодани в багажне відділення автобуса, ми спокійнісінько пройшли в салон зі своїми рюкзаками, радіючи відсутністю в нас здоровенних валіз :) Так як "стоячих" перевозити тут не прийнято (а наші львівські водії такого неподобства просто не допустили б ;)), то після останнього "сидячого" двері зачинилися і ми рушили, залишаючи позаду десятки невдоволених людей. Пасажирів зобов'язали пристебнутися. Тим часом поволі опускається ніч.. І от ми вже зовсім близько, бо автобус сповільнюється і починає рухатись зі швидкістю черепахи - ми в пробці.. Довжелезній, безконечній, жахливо повільній і виснажливій пробці. А я то вже встигла забути як це стояти в ній. За вікном ми побачили вежу! Своїми думками я була вже біля неї, а от тіло моє продовжувало залишатися в автобусі.. Врешті ми приїхали! Радості моїй не було меж. Знайшли метро, яке тут, до речі, досить специфічне, але про це згодом, і поїхали в готель. Готель виявився не менш специфічним. Так як подорож наша була бюджетною, то і готель ми обрали відповідний - найдешевший з того, що було - 50Є за ніч. Зразу нахлинула ностальгія за Афінами з чудовим комфортним номером в центрі міста - всього 30Є за ніч зі всіма зручностями.. Не те щоби ми були надто вибагливі, але то, що ми побачили, ввело нас в легкий ступор.. Я вже навіть мовчу про целофанові матраси і вилинялі покривала. Вікна - от що лякало нас більше всього. Мало того, що опалення ще не включили (а було холодно), так ще і вікна не закривалися. Взагалі. Замість защіпок на них був лише шматочок ... скотчу, який можливо колись і слугував защіпкою, але вже давно "зносився". І навіть це ще не кінець, зараз буде найцікавіше - з внутрішнього дворика готелю проводилися ремонтні роботи і, відповідно, прямо під нашими вікнами.. тадам!.. стояли риштування! Ласкаво просимо через вікно до нас в гості! Отакий собі прохідний двір. Нам ще пощастило, що хоч туалет був в номері). Власник готелю англійською балакав дуже зле, то ж доводилося застосовувати міміку і жести). Вийшли на вулицю в пошуках води. Пройшлися безлюдними вуличками. Зупинилася на хвилину, сказавши вголос: "ми ж в Парижі!" і сама собі якось не повірила). Знайшли якийсь кіоск, де повар готував якесь канапе і так вертів його голими руками, що аж їсти перехотілося, бррр.. Купили воду і повернулися по дооовгих кручених сходах в номер. Парадокс, але серед ВСІХ номерів, де ми тільки бували, цей номер виявився найдорожчим і найгіршим одночасно.

День Другий
Зранку падав дощ. Клаптик похмурого сірого неба, зятягнутого брудними хмарами, що визираз з-поміж заляпаних фарбою риштувань, не викликав ніякого ентузіазму. Ми зібралися з духом і вишли полювати за сніданком). Недалеко біля нас побачили продуктовий магазин. Всередині - тьма-тьмуща найрізноманітніших продуктів, починаючи від стандартних загальновідомих, закінчуючи якимись дивними штуковинами, які ми не ризикнули купити і спробувати). А вже на виході купили французький багет. Тепер в нас буде справжній французький сніданок! :) Багет виявився звичайним багетом, але було все таки смачно). Поснідавши закупленим добром в номері, врешті пішли в місто. А тут як на зло дощ. Але на щастя є парасоля).


Отак блукали ми під дощем, аж поки не дійшли до першої "точки", яка була найближчою до нас - національний центр мистецтва і культури ім. Жоржа Помпіду (Centre Georges-Pompidou). Як виявилося, до 26 років вхід безкоштовний. Приємно.

Центр Помпіду (Centre Georges-Pompidou)
Трохи інфи з Вікіпедії:
Будівля футуристичного стилю має в довжину 166 м, завширшки 60 м і у висоту 42 м. Побудована за новаторськом проектом Ренцо П'яно та Річарда Роджерса, який переміг серед 680 конкурсних робіт. Оригінальна ідея архітекторів полягала в розташуванні всіх технічних конструкцій (арматурні з'єднання, всі трубопроводи, ліфти та ескалатори) зовні будівлі, що дозволило максимально вивільнити корисну площу до 40 тис. кв.м. Арматурні з'єднання пофарбовано білим кольором, вентиляційні труби - синім, водопровідні - зеленим, електроподводка - жовтим, а ескалатори та ліфти - червоним.


Так як я не професіонал і навіть не поціновувач сучасного мистецтва, то мені важко давати будь-яку оцінку побаченому. Але суто для себе сучасне мистецтво я поділяю на два типи: "подобається" і "не подобається". Ан ні, вибачте, на три типи, забула ще "відверта дурня" :)

"Подобається"
Тю, дайте мені пензля і фарби і я накалякаю вам навіть більше і краще :-Р


Мен ін блек :)


"Тю, а то що за інфузорія туфелька?.. Га?.. Хто-хто автор?.. Пабло Пікассо?.. Хм.. А все таки щось в цій картині є.. Угу, однозначно.. Якась така глибинна суть.. І взагалі, то дуже змістовна і глибока картина! От ви неуки, то ж шедевр!"


Ще трохт Пікассо


Отто Дікс


 І знову Пікассо. Кубізм


І взагалі.. Вважаю, що справді істинне значення і сенс всі ці картини мають ЛИШЕ для самих авторів, бо тільки вони знають всю правду і тільки їм відомі всі емоції і переживання, вкладені в кожну окрему роботу. А для всіх сторонніх глядачів всякі філософські роздуми про сенс, значення і глибину будуть лише пустими інтелектуальними потугами. 

Невідома штукерія

Це було досить цікаво. Кожен бачить світ по-різному, кожен трактує світ по-різному. І в цьому ми всі різні. І це прекрасно.


 А недалеко біля центру Помпіду знаходиться фонтан Стравінського (Fontaine Stravinski)

оложен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонт.
фонтана Стравинского, который расположен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонтан украшен необычными авто.
фонтана Стравинского, который расположен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонтан украшен необычными авто.
Фонтан Стравінського (Fontaine Stravinski)

Дощ то падав, то переставав, чим суттєво утруднював наше пересування містом.  Так крок за кроком ми дійшли до ріки Сени, перейшли міст і опинилися на острові Сіте


Саме там знаходиться ще одна споруда, яку я також ще з дитинства мріяла побачити - Собор Паризької Богоматері (Notre Dame de Paris). І коли ми вже вийшли на вулицю, з якої відкривався вид на собор, почав несамовито лити дощ. Забігли в кафе з ходовою назвою "Квазімодо" перечекати дощ і заодно пообідати. Згодом зрозуміли, що заходити в кафе на одній з найбільш туристичних вуличок було помилкою. Замість гарячого шоколаду принесли ледь тепле капучіно, а добре прожарений стейк принесли напівсирим, бррр... До того, офіціанти напористо викурювали з закладу тих, хто "вже поїв" і просто балакав за столиком. такий собі конвеєр. Але нарешті дощ перестав падати і ми пішли до Собору Паризької Богоматері. Пам'ятаєте однойменний роман Віктора Гюго? Красуню Есмеральду та потворного горбатого Квазімодо? Перечитавши вздовж і впоперек книжку, я довго мріяла потрапити всередину собору, наповнитись його атмосферою, піднятись на вежу і поглянути на Париж з її висоти...

Але потрапити всередину виявилося не так просто. Черга до входу була тааакою (на фото вище навіть не вся вмістилася в кадр), що в мене самої  стала закрадатись думка: а чи варто? Але я викинула дурні думки з голови і ми стали в кінець). На моє превелике здивування, черга рухалася дуже швидко і вже за декілька хвилин ми стояли на порозі.. Я глибоко вдихнула і намагалася усвідомити, що я вже там, там, куди колись могла переноситись тільки думками, читаючи роман Гюго).

Трохи насторожував надпис остерігатися кишенькових злодіїв і щиро дивувало те, що в декількох кроках від напису "фотографувати зі спалахом ЗАБОРОНЕНО", перекладеного на п'ять(!) мов та ілюстрованого всім зрозумілою картинкою, то тут то там до непристойності часто блимали спалахи. Ну має ж бути якась хоча б мінімальна повага?
Ми сіли на лавочку поближче до вівтаря і прислухалися до ледь чутної музики, яка линула десь з дальніх закутків собору. Вона приносила якесь таке умиротворення і спокій. Ніяк не хотілося покидати стіни Собору.



Виходячи з собору, краєм вуха я вловила знайому мову: "да пашлі сюда! Здєсь тоже можна прайті!" - тягнула якась жінка за руку свою колегу до виходу з храму, аби не стояти в довжелезній черзі на вході. Отак і протискувались вони всередину крізь натовп людей, що виходили на вулицю. І мене це чомусь ніскільки не здивувало).. А потім ще одна картина маслом: жінка фотографує на фоні собору свого чоловіка. Обоє вже старші такі. Але на задньому фоні постійно ходять якісь люди - такі самі туристи. Мужчина невдоволено командує дружині з фотоапаратом: "Іщьо раз!" І тут чисто випадково, мабуть не помітивши фотографа, один азіат проходить повз того мужчину.. З виразом глибокої ненависті чоловік штовхає перехожого в груди подалі від себе, аби той "не псував кадр" при тому обізвавши його не надто красиво.. А це вже неадекватність і рукоприкладство.


Біля собору кучкувалася зграя голубів, які мало не ламали гілля дерев своєю сумарною вагою).


Ну а тут ми обоє)


З іншої сторони собору




Вішати колодки на мости і викидати ключі в річку вже стало доброю традицією для закоханих в багатьох країнах світу. Хотілось би вірити, що всі ці люди і до сьогодні щасливі разом :)


Серйозний підхід до справи - власноручно виготовлена колодка щастя :)


Перша асоціація - Бранденбурзькі ворота в Берліні)


Ми продовжували гуляти містом, намотали ногами багато кілометражу. Починало темніти. Вирішили піти в номер, трохи відпочити, взяти штатив і вночі зробити вилазку для фотографування нічного міста. Але прийнявши горизонтальне положення на ліжку ми зрозуміли, що вже не в силах будемо піднятися.. Включили телевізор, подивились Форт Буаяр на французькій і під нього я успішно заспала) Так закінчився наш другий день в Парижі.

Париж, Франція. Новий день - нові пригоди

День 3
Зранку ми збудилися від звуку човгаючих ніг за вікном - то вийшли на риштування працювати майстри. Вони маячили просто за нашими вікнами і відкидали свої тіні прямо в наш номер. А ще голосно балакали на якійсь дивній невідомій нам мові. Ясне діло, що валятися в ліжку стало трохи некомфортно, то ж ми швидко зібралися, поснідали і пішли в місто. Цього разу вже не полінувалися і взяли з собою штатив. Залишати речі в номері було страшнувато в силу його легкодоступності, але і носити за спиною пару лишніх кілограм не дуже хотілося, то ж із собою взяли лише життєво найнеобхідніше: документи, білети додому та гроші (хоча ще невідомо, чи тинятися нічним Парижем було безпечніше :). Вирішили найпершим ділом відвідати Лувр. В метро купили штук 10 білетів, бо там немає можливості купити проїзний на день і це дуже незручно. Ще декілька слів про метро. Воно тут досить специфічне зі своїми дооовжелезними переходами з однієї лінії на іншу. А ще тут практично немає ескалаторів (чи то просто нам не щастило) і доводиться довго підніматися сходами вгору а потім спускатися вниз.. Декілька таких переходів-підйомів-спусків доволі втомлюють. А ще на одній із ліній метро ходить поїзд без машиніста! Такого ми ще ніде не бачили! Ми зайшли в перший вагон, пробралися до самого переду: від зовнішнього світу нас відгороджувало лише лобове скло і жодної кабінки машиніста! Я була в захопленні :) Це трошки згладило мою неприязнь до паризького метрополітену, але зовсім трошки). 

Лувр
Вийшли з метро біля Лувру, спустилися в луврську Піраміду і стали шукати касу з білетами. Знайшли. Я знала, що доведеться стояти в черзі, але коли побачила цю чергу.. кхм.. я зрозуміла, що зараз доведеться дуже швидко шукати логічні аргументи на захист того, що вистояти цю чергу і потрапити всередину є для нас життєво необхідним. Після довгих доводів і виразу обличчя "а-ля кіт в чоботях" зі Шрека, Андрій таки погодився чекати.  


Чекали ми довго, коротаючи час різними балачками, а за нами ставали в чергу все нові і нові люди.. І от це сталося - ми вже майже біля входу! Читаємо інформацію біля дверей і в нас починають закрадатися сумніви.. До 26 років вхід в музей безкоштовний, проте необхідно вистояти чергу і таки взяти цей безкоштовний білет-пропуск. І от коли ми вже стоїмо на касі, продавець спокійнісінько нам пояснює, що такі безкоштовні квитки видають лише в головній касі! Тобто даремно ми ТУТ стояли.. Сказати що я була розчарована - означає не сказати нічого. Вже просто для галочки вирішили пройтися до головної каси. Але чуда не сталося. Серед множини хаотично рухомого натовпу людей ми помітили впорядковану нерухому підмножину інших людей. То була ще одна черга, що складалася з тих, хто вже вистраждав одну чергу і купив білет, а тепер чекає на вхід у музей. І не видно було їй кінця краю. Саме тоді я і зрозуміла, що мені вже не вдасться обмінятися загадковою посмішкою з Моною Лізою та пройтися коридорами, по яких гуляли колись королі, королеви та кардинали... Сумно зітхнувши, ми попрямували до виходу. Якесь одне суцільне розчарування.  



По дорозі з Лувру до нас постійно чіплялися темношкірі французи, розмахуючи перед лицем в'язками металевих веж-сувенірів. То ж ми взяли і купили зо два десятки - роздамо на Україні рідним і друзям).


А тим часом накрапав дощ, було вогко і сиро. Ми йшли в напрямку Єлисейських Полів. І як не дивно, знову картинка, яку бачили мої очі, абсолютно не збігалася з тим, що я  собі уявляла :)  Зайшли в Сефору, купили там парфуми на замовлення. Заглянули ще в декілька бутіків, порозглядали вітрини під накриттям з надією, що за той час дощ, врешті, закінчиться. Заглянули в декілька автомобільних салонів..


Щось нічого не тішило. Натовп людей тільки додавав роздратування. Пройшовши арку, ми звернули на якусь тиху невідому вуличку. Так навігатор проклав нам найкоротший шлях до вежі. І це тішило. Бо вже за декількома поворотами не залишилося і сліду від  туристичних шляхів.
 

На вулиці не було ні душі, було надзвичайно тихо і спокійно, наче і не в Парижі.. Побачили поштовий ящик і згадали про наші листівки. Сіли на сходах під якоюсь спорудою, підписали їх і вкинули в скриньку.



Вже за декілька хвилин з-за будинків появився шпиль вежі - значить ми на правильному шляху


Андрій наполегливо хотів піднятись сходами нагору, мені ж вистачало і вигляду знизу). Але куди було діватися? Купили білети. На вході перевіряли вмістимість рюкзаків. Побачивши виступаючий з рюкзака краєчок штатива, охоронець, підсміюючись, на мигах "спитав" чи це бува не гвинтівка, але отримавши втомлену скептичну гримасу у відповідь, замість широкої посмішки, враз посерйознішав і махнув рукою - проходь собі. Отак ми почали своє сходження. З кожною сходиною відкривалися все нові і нові горизонти..


На висоті зі всіх шпарин дує вітер, зверху на голову падають великі краплини дощу, ноги відсиріли і промокли. І безконечні сходи. Романтика одним словом :)


Згори все і всі здаються такими маленькими..



Вежа зсередини, або просто "нутрощі"


Вид з другого поверху


На другому поверсі вежі зігрілися гарячим шоколадом та оглянули Париж з висоти. Час спливає швидко - пора спускатися. Благо, донизу це набагато легше і швидше :) На сходах ми побачили дівчину, яка балакала по телефону українською. Це був перший і останній зафіксований нами випадок в Парижі :)


Спустившись, перед нами став вибір: їхати до Версалю чи йти дивитись на Статую Міні-Свободи. Чи точніше на міні Статую Свободи). Було вже пізно, то ж довелося вибирати коротший маршрут, тим самим викреслюючи зі списку Версаль.


Пішли вздовж Сени через парк до вежі. По дорозі зустріли весільну пару та фотографів-операторів, які, здається, не могли ніяк порозумітися. 


Якщо не помиляюся, то це одна із шести французьких статуй. Нажаль прямо до неї підійти не вдалося, бо вхід перекрили, то ж довелося змінювати об'єктив і конкретно так зазумити :) Вид ззаду :)





Ну що ж, Статую Свободи вже побачили, тепер в Америку можна вже і не летіти :)



Добряче зголоднівши, знайшли маленький затишний ресторанчик, зігрілися, смачно і недорого повечеряли. А тим часом стемніло, на вулицях загорілися ліхтарі і з вікна ми побачили, як засвітилася вежа. Нарешті настав зоряний час штатива, який ми цілий Божий день носили за спиною.



А щогодини вежа починає блимати вогниками





Так ми стояли собі на мості, роблячи черговий кадрик, як тут ні з того ні з сього почав падати град! Дрібний, правда, проте такий рясний, що дальше простягнутої руки нічого не було видно! Ех, це було так ефектно, але дуже швидко все закінчилося і не вдалося зробити гарної фотографії.




Так як у нас ще лишалися білети на метро, то ми ще раз поїхали на площу біля Лувру, який гарно підсвічується. Ось власне і він



Було близько 12 ночі, на вулиці поодинокі люди спішать додому. І тільки продавці веж-сувенірів чекають до останнього). Побачивши нас, вони нав'язливо та безцеремонно хочуть спихнути нам свій товар, але ми так само безцеремонно відмахуємося від них замерзлими від холоду руками, робимо останні кадрики і вже не йдемо - біжимо до метро, таким чином хоч трохи зігріваємося.


І знову ці безконечні виснажливі лабіринти-переходи між лініями метро.. Нам потрібно було двічі пересідати, але другий раз - лише щоб проїхати одну зупинку, то ми вирішили за краще пройтись пішки, аніж лишній раз переходити зі станції на станцію). Нарешті ми в номері! Помічаємо, що ніхто в наш номер не заходив. З одного боку це тішило, а от з іншого.. Ніхто наш номер не прибирав. Хоча б для вигляду і пристойності постіль застелили. А то як ми її залишили зранку, так її і застали ввечері. За що ми взагалі гроші заплатили? Мдя.. Добігав свого логічного завершення наш третій день перебування в Парижі. Завтра вже літак. Але це аж близько обіду. Ми ще встигаємо поїхати на Монмарт. З такими думками ми відключилися у сні..

День 4.

Здається дзвонив будильник. Сьома ранку. Їдемо на Монмарт! Ще п'ять хвилинок поспимо і їдемо. Повіки важчають і нас поглинає п'ятихвилинний сон. Відкриваю очі. Рука тягнеться до телефону.. КОТРА КОТРА ГОДИНА?? Ми ж спізнюємося на літак!!! Зриваємося з ліжка, хаотично закидуємо речі  в рюкзаки, виключаємо світло, закриваємо номер і вже на ходу защіпаємо ґудзики на одязі.. Швидко спускаємося по сходах готелю - проґавити автобус в аеропорт означало розімкнути ланку тісно пов'язаних між собою і життєво важливих причинно-наслідкових зв'язків, які понесли б за собою суттєві моральні і фінансові проблеми.  Наша продумана до дрібниць елегантна схема пересування Європою зазнала б краху. Здаємо на виході ключі і біжимо.. Біжимо-біжимо, забігли в метро, біжимо його довгими коридорами, забігаємо на перон - прямо перед нашими носами зачиняються двері.. А нам дорога кожна хвилина.. Але стається якесь чудо, двері вагона відчиняються і ми з величезним полегшенням і вдячністю до бездушного поїзда без машиніста застрибуємо всередину. З невідомих нам причин ми ще простояли хвилину-дві (а нам вони здалися годинами) і нарешті поїхали. Потім ще одна пробіжка.. Давно я так не бігала :) Думала, що виплюну свої легені) або, як мінімум, зароблю собі якусь болячку дихальної системи - так мене все дико пекло всередині. Але, на щастя, обійшлося.. Прибігли ми на автовокзал, звідки відправляється наш шатл в аеропорт. Ми таки спізнилися, він вже поїхав.. Але за декілька хвилин мав відправлятися автобус на якийсь інший рейс на іншу годину. Нам нічого іншого не залишалося, як сідати в нього і надіятися, що нам пощастить. І нам таки пощастило. Полегшено зітхнули ми лише в салоні літака.. Додому ми потрапили коли вже звечоріло, абсолютно виснажені і дико голодні...

Ех, Париж, Париж.. Скільки всього залишилось не побаченим і не дослідженим.. Хоч бери і їдь сюди ще раз.. Не побачили ми посмішку Джоконди, не були у Версалі, не піднялися сходами Монмарту, не спробували жаб'ячих лапок) і справжнього французького вина, не пройшлися "слідами мушкетерів", не були на площі Бастилії, не стояли і не дивились на води з моста Мірабо :) І просто не відчули мабуть хваленого шарму міста) Бо, знаєте, часом дитяча уява є настільки багатою, що реальність стає просто недосконалою копією. Чи то просто з часом людину стає все важче і важче чимось здивувати? Невідомо. Але факт залишається фактом - я була трохи рочарована. Але я вірю і надіюся, що приїду туди ще разок і мої погляди кардинально зміняться! ;)

П.С. Дякую за увагу всім тим, хто таки дочитав до цих рядків! :)