середа, 14 листопада 2012 р.

Париж, Франція. Новий день - нові пригоди

День 3
Зранку ми збудилися від звуку човгаючих ніг за вікном - то вийшли на риштування працювати майстри. Вони маячили просто за нашими вікнами і відкидали свої тіні прямо в наш номер. А ще голосно балакали на якійсь дивній невідомій нам мові. Ясне діло, що валятися в ліжку стало трохи некомфортно, то ж ми швидко зібралися, поснідали і пішли в місто. Цього разу вже не полінувалися і взяли з собою штатив. Залишати речі в номері було страшнувато в силу його легкодоступності, але і носити за спиною пару лишніх кілограм не дуже хотілося, то ж із собою взяли лише життєво найнеобхідніше: документи, білети додому та гроші (хоча ще невідомо, чи тинятися нічним Парижем було безпечніше :). Вирішили найпершим ділом відвідати Лувр. В метро купили штук 10 білетів, бо там немає можливості купити проїзний на день і це дуже незручно. Ще декілька слів про метро. Воно тут досить специфічне зі своїми дооовжелезними переходами з однієї лінії на іншу. А ще тут практично немає ескалаторів (чи то просто нам не щастило) і доводиться довго підніматися сходами вгору а потім спускатися вниз.. Декілька таких переходів-підйомів-спусків доволі втомлюють. А ще на одній із ліній метро ходить поїзд без машиніста! Такого ми ще ніде не бачили! Ми зайшли в перший вагон, пробралися до самого переду: від зовнішнього світу нас відгороджувало лише лобове скло і жодної кабінки машиніста! Я була в захопленні :) Це трошки згладило мою неприязнь до паризького метрополітену, але зовсім трошки). 

Лувр
Вийшли з метро біля Лувру, спустилися в луврську Піраміду і стали шукати касу з білетами. Знайшли. Я знала, що доведеться стояти в черзі, але коли побачила цю чергу.. кхм.. я зрозуміла, що зараз доведеться дуже швидко шукати логічні аргументи на захист того, що вистояти цю чергу і потрапити всередину є для нас життєво необхідним. Після довгих доводів і виразу обличчя "а-ля кіт в чоботях" зі Шрека, Андрій таки погодився чекати.  


Чекали ми довго, коротаючи час різними балачками, а за нами ставали в чергу все нові і нові люди.. І от це сталося - ми вже майже біля входу! Читаємо інформацію біля дверей і в нас починають закрадатися сумніви.. До 26 років вхід в музей безкоштовний, проте необхідно вистояти чергу і таки взяти цей безкоштовний білет-пропуск. І от коли ми вже стоїмо на касі, продавець спокійнісінько нам пояснює, що такі безкоштовні квитки видають лише в головній касі! Тобто даремно ми ТУТ стояли.. Сказати що я була розчарована - означає не сказати нічого. Вже просто для галочки вирішили пройтися до головної каси. Але чуда не сталося. Серед множини хаотично рухомого натовпу людей ми помітили впорядковану нерухому підмножину інших людей. То була ще одна черга, що складалася з тих, хто вже вистраждав одну чергу і купив білет, а тепер чекає на вхід у музей. І не видно було їй кінця краю. Саме тоді я і зрозуміла, що мені вже не вдасться обмінятися загадковою посмішкою з Моною Лізою та пройтися коридорами, по яких гуляли колись королі, королеви та кардинали... Сумно зітхнувши, ми попрямували до виходу. Якесь одне суцільне розчарування.  



По дорозі з Лувру до нас постійно чіплялися темношкірі французи, розмахуючи перед лицем в'язками металевих веж-сувенірів. То ж ми взяли і купили зо два десятки - роздамо на Україні рідним і друзям).


А тим часом накрапав дощ, було вогко і сиро. Ми йшли в напрямку Єлисейських Полів. І як не дивно, знову картинка, яку бачили мої очі, абсолютно не збігалася з тим, що я  собі уявляла :)  Зайшли в Сефору, купили там парфуми на замовлення. Заглянули ще в декілька бутіків, порозглядали вітрини під накриттям з надією, що за той час дощ, врешті, закінчиться. Заглянули в декілька автомобільних салонів..


Щось нічого не тішило. Натовп людей тільки додавав роздратування. Пройшовши арку, ми звернули на якусь тиху невідому вуличку. Так навігатор проклав нам найкоротший шлях до вежі. І це тішило. Бо вже за декількома поворотами не залишилося і сліду від  туристичних шляхів.
 

На вулиці не було ні душі, було надзвичайно тихо і спокійно, наче і не в Парижі.. Побачили поштовий ящик і згадали про наші листівки. Сіли на сходах під якоюсь спорудою, підписали їх і вкинули в скриньку.



Вже за декілька хвилин з-за будинків появився шпиль вежі - значить ми на правильному шляху


Андрій наполегливо хотів піднятись сходами нагору, мені ж вистачало і вигляду знизу). Але куди було діватися? Купили білети. На вході перевіряли вмістимість рюкзаків. Побачивши виступаючий з рюкзака краєчок штатива, охоронець, підсміюючись, на мигах "спитав" чи це бува не гвинтівка, але отримавши втомлену скептичну гримасу у відповідь, замість широкої посмішки, враз посерйознішав і махнув рукою - проходь собі. Отак ми почали своє сходження. З кожною сходиною відкривалися все нові і нові горизонти..


На висоті зі всіх шпарин дує вітер, зверху на голову падають великі краплини дощу, ноги відсиріли і промокли. І безконечні сходи. Романтика одним словом :)


Згори все і всі здаються такими маленькими..



Вежа зсередини, або просто "нутрощі"


Вид з другого поверху


На другому поверсі вежі зігрілися гарячим шоколадом та оглянули Париж з висоти. Час спливає швидко - пора спускатися. Благо, донизу це набагато легше і швидше :) На сходах ми побачили дівчину, яка балакала по телефону українською. Це був перший і останній зафіксований нами випадок в Парижі :)


Спустившись, перед нами став вибір: їхати до Версалю чи йти дивитись на Статую Міні-Свободи. Чи точніше на міні Статую Свободи). Було вже пізно, то ж довелося вибирати коротший маршрут, тим самим викреслюючи зі списку Версаль.


Пішли вздовж Сени через парк до вежі. По дорозі зустріли весільну пару та фотографів-операторів, які, здається, не могли ніяк порозумітися. 


Якщо не помиляюся, то це одна із шести французьких статуй. Нажаль прямо до неї підійти не вдалося, бо вхід перекрили, то ж довелося змінювати об'єктив і конкретно так зазумити :) Вид ззаду :)





Ну що ж, Статую Свободи вже побачили, тепер в Америку можна вже і не летіти :)



Добряче зголоднівши, знайшли маленький затишний ресторанчик, зігрілися, смачно і недорого повечеряли. А тим часом стемніло, на вулицях загорілися ліхтарі і з вікна ми побачили, як засвітилася вежа. Нарешті настав зоряний час штатива, який ми цілий Божий день носили за спиною.



А щогодини вежа починає блимати вогниками





Так ми стояли собі на мості, роблячи черговий кадрик, як тут ні з того ні з сього почав падати град! Дрібний, правда, проте такий рясний, що дальше простягнутої руки нічого не було видно! Ех, це було так ефектно, але дуже швидко все закінчилося і не вдалося зробити гарної фотографії.




Так як у нас ще лишалися білети на метро, то ми ще раз поїхали на площу біля Лувру, який гарно підсвічується. Ось власне і він



Було близько 12 ночі, на вулиці поодинокі люди спішать додому. І тільки продавці веж-сувенірів чекають до останнього). Побачивши нас, вони нав'язливо та безцеремонно хочуть спихнути нам свій товар, але ми так само безцеремонно відмахуємося від них замерзлими від холоду руками, робимо останні кадрики і вже не йдемо - біжимо до метро, таким чином хоч трохи зігріваємося.


І знову ці безконечні виснажливі лабіринти-переходи між лініями метро.. Нам потрібно було двічі пересідати, але другий раз - лише щоб проїхати одну зупинку, то ми вирішили за краще пройтись пішки, аніж лишній раз переходити зі станції на станцію). Нарешті ми в номері! Помічаємо, що ніхто в наш номер не заходив. З одного боку це тішило, а от з іншого.. Ніхто наш номер не прибирав. Хоча б для вигляду і пристойності постіль застелили. А то як ми її залишили зранку, так її і застали ввечері. За що ми взагалі гроші заплатили? Мдя.. Добігав свого логічного завершення наш третій день перебування в Парижі. Завтра вже літак. Але це аж близько обіду. Ми ще встигаємо поїхати на Монмарт. З такими думками ми відключилися у сні..

День 4.

Здається дзвонив будильник. Сьома ранку. Їдемо на Монмарт! Ще п'ять хвилинок поспимо і їдемо. Повіки важчають і нас поглинає п'ятихвилинний сон. Відкриваю очі. Рука тягнеться до телефону.. КОТРА КОТРА ГОДИНА?? Ми ж спізнюємося на літак!!! Зриваємося з ліжка, хаотично закидуємо речі  в рюкзаки, виключаємо світло, закриваємо номер і вже на ходу защіпаємо ґудзики на одязі.. Швидко спускаємося по сходах готелю - проґавити автобус в аеропорт означало розімкнути ланку тісно пов'язаних між собою і життєво важливих причинно-наслідкових зв'язків, які понесли б за собою суттєві моральні і фінансові проблеми.  Наша продумана до дрібниць елегантна схема пересування Європою зазнала б краху. Здаємо на виході ключі і біжимо.. Біжимо-біжимо, забігли в метро, біжимо його довгими коридорами, забігаємо на перон - прямо перед нашими носами зачиняються двері.. А нам дорога кожна хвилина.. Але стається якесь чудо, двері вагона відчиняються і ми з величезним полегшенням і вдячністю до бездушного поїзда без машиніста застрибуємо всередину. З невідомих нам причин ми ще простояли хвилину-дві (а нам вони здалися годинами) і нарешті поїхали. Потім ще одна пробіжка.. Давно я так не бігала :) Думала, що виплюну свої легені) або, як мінімум, зароблю собі якусь болячку дихальної системи - так мене все дико пекло всередині. Але, на щастя, обійшлося.. Прибігли ми на автовокзал, звідки відправляється наш шатл в аеропорт. Ми таки спізнилися, він вже поїхав.. Але за декілька хвилин мав відправлятися автобус на якийсь інший рейс на іншу годину. Нам нічого іншого не залишалося, як сідати в нього і надіятися, що нам пощастить. І нам таки пощастило. Полегшено зітхнули ми лише в салоні літака.. Додому ми потрапили коли вже звечоріло, абсолютно виснажені і дико голодні...

Ех, Париж, Париж.. Скільки всього залишилось не побаченим і не дослідженим.. Хоч бери і їдь сюди ще раз.. Не побачили ми посмішку Джоконди, не були у Версалі, не піднялися сходами Монмарту, не спробували жаб'ячих лапок) і справжнього французького вина, не пройшлися "слідами мушкетерів", не були на площі Бастилії, не стояли і не дивились на води з моста Мірабо :) І просто не відчули мабуть хваленого шарму міста) Бо, знаєте, часом дитяча уява є настільки багатою, що реальність стає просто недосконалою копією. Чи то просто з часом людину стає все важче і важче чимось здивувати? Невідомо. Але факт залишається фактом - я була трохи рочарована. Але я вірю і надіюся, що приїду туди ще разок і мої погляди кардинально зміняться! ;)

П.С. Дякую за увагу всім тим, хто таки дочитав до цих рядків! :)

Прихильники