вівторок, 23 серпня 2016 р.

Єрусалим. Ізраїль. День Четвертий

"Древний град Иерусалим довлеет над тобой 
Понтий Пилат.."

(Ария "Кровь за кровь")

Сьогодні у нас останній день у Ізраїлі і ми повністю присвячуємо його для огляду Єрусалиму. Вже знайомим маршрутом через Левові ворота потрапляємо в Старе місто, в мусульманський квартал. Сонце тільки-но починає підніматися все вище і вище, поволі заливаючи світлом холодні кам'яні вулички. Вони вже не є якимось незбагненним лабіринтом для нас, ми вже менш більш орієнтуємося в їхніх хитросплетіннях. Місто не перестає мене дивувати - ніби один великий мурашник. Але поки що торговці ще не повідчиняли свої лавочки і на вуличках порожньо, тихо і спокійно.


Єрусалимські школярі йдуть до школи..


Вдруге заходимо до Храму Гробу Господнього. І тут ще нема багато людей..


А далі вузькі вулички приведуть нас до Єврейського кварталу.


Рухаємося в напрямку до Стіни Плачу - найсвятішого місця для іудаїзму. Стіна Плачу, Західна Стіна або А-Котель - частина древньої стіни довжиною 485 метрів в Старому місті Єрусалима, що вціліла після зруйнування Другого Храму римлянами в 70 р. н.е., Храму, з якого Ісус Христос вигнав свого часу торговців..  Впродовж багатьох віків є символом віри і надії багатьох поколінь євреїв, місцем їх паломництва та молитов.


Кожен бажаючий може підійти до Стіни Плачу. Але для початку потрібно пройти через металошукач. Щодня сотні туристів відвідують Стіну Плачу, щоб помолитися біля неї та вкласти в її тріщини записки з проханнями і молитвами до Бога. Історія вкладання записок у стіну почалася більше трьохсот років тому. Щорічно поміж камінням Стіни вкладається більше мільйона записок! Час від часу всіх їх збирають і закопують на Оливній горі. Що цікаво, на сьогодні існує безліч онлайн-сервісів, які допомагають людям з усіх куточків світу відправити свою записку до Стіни. Я теж підійшла до Стіни, ніяких записок нікуди не вкладала, тільки торкнулася рукою до древної історії.. 


Після Стіни Плачу продовжуємо гуляти по Єврейському кварталу.


Сьогодні субота. Вулички порожні. 


Лише зрідка нам трапляються євреї, які кудись поспішають в святкових національних костюмах. До Стіни Плачу мабуть.


Єврейський квартал плавно переходить у Вірменський.


Вірменський квартал - найменший квартал у Старому місті. тут побудований Собор св. Якова, який є центром вірменської общини в Ізраїлі. 


На вуличках Вірменського кварталу трапляються сувенірні магазинчики з дуже красивими гончарними виробами та вручну розмальованою керамікою, яка виготовляється лише тут. Виходимо до Вежі Давида. Вежа Давида - древня цитадель, побудована ще в ІІ ст. до н.е. для оборони Старого міста.


Мури Старого міста.


Проходимо повз черговий базарчик, з цікавістю розглядаємо строкатий асортимент. Люблю такі місця, бо здається, що тут можна знайти все на світі :)


Вигляд зі Старого міста на Оливну гору. Вздовж всієї видимої частини дороги стоять туристичні автобуси.


Вид на Оливну Гору та Гефсиманію. По центру знаходиться російська православна Церква св. Магдалини.


За воротами Старого міста ми натрапили на кладовище. Чітких планів у нас не було, то ж ми вирішили піти його оглянути.


На вході до нас підійшов один мужчина, поцікавився, хто ми, що ми, звідки ми і що хочемо побачити. Запропонував нам свої послуги. Проте вже навчені Єрусалимом, ми відразу перепитали, що він за це хоче :) Як виявилося, це був таксист і батько його був теж таксист і він з чесного роду і людей не обманює). Так як часу у нас залишалося вже не багато, ми домовилися, що він почекає нас біля виходу, ми оглянемо цвинтар і таки скористаємося його послугами.


Нічого не стається просто так. Як же добре, що цей таксист появився на нашому шляху. Можливо, якби не він, ми б і не потрапили вже на Оливну гору і не побачили всього того, що побачили. Отож він привіз нас на Оливну гору, зорієнтував, куди йти і в якому напрямку на що подивитися.




А далі ми піднялися на найвищу точку Оливної гори. Тут знаходиться Храм Вознесіння, який було побудовано на місці вознесіння Ісуса Христа. Храм являє собою невелике приміщення округлої форми. На підлозі каплиці знаходиться "відбиток на камені правої стопи Ісуса".


Купол Скелі або ж мечеть Масджид Куббат ас-Сахра. Третя за значенням святиня ісламського світу. Купол Скелі споруджений на вершині гори, що є священною як для мусульман так і для юдеїв та християн. Тут, за переказами, Авраам збирався принести в жертву свого сина Ісаака. Тут цар Соломон побудував легендарний Єрусалимський храм, від якого до сьогодення залишилася лише Стана Плачу.



На схилах Оливної гори знаходиться один з найстаріших єврейських цвинтарів. Бути похованим тут вважається великою честю. Тут спочиває багато єврейських філософів, релігійних діячів, воїнів, що загинули за незалежність. 


За єврейською традицією, щоб пом'янути померлого, відвідувачі кладуть на могилу невеликі камінці, що символізують вічність.. Мені сподобалася така традиція. Бо живі квіти в'януть, штучні - вигоряють на сонці і лише засмічують могили, а камінь залишається каменем.. Я теж поставила свій камінь на одну з невідомих могил - нехай спочиває у мирі і спокої..


Всі плити і могили практично однакові і в цьому є своя філософія - перед смертю всі рівні. Мені сподобалося там. Якась така особлива спокійна атмосфера, навіює на роздуми.


А далі ми потрапили в місце, куди я дуже-дуже хотіла потрапити - сад Гетсиманський! 


Місце, де молився Ісус Христос незадовго до своєї смерті. 


В саду збереглося до сьогодення вісім древніх оливкових дерев, яким близько двох тисяч років! 


Дерева, які були німими спостерігачами і бачили Ісуса..


А далі ми спустилися з Оливної гори.. На цьому наша мандрівка Ізраїлем завершується.. На останок роблю фото дивного пам'ятника, що нагадує мені одночасно і птаху з перебитими крилами, що не може полетіти в небо і тільки сумно дивиться вгору, і профіль людського обличчя.. 


З такими ж змішаними відчуттями я і покидаю цю дивовижну і неймовірну країну. Це була одна з найкращих наших подорожей, вона залишиться в моїй пам'яті надовго.

субота, 20 серпня 2016 р.

Хайфа, Бахайські Сади. Ізраїль. День Третій

Якось так дуже символічно вийшло - після Мертвого моря, пекельного сонця і мертвої пустелі ми вирушаємо до оазису життя - міста Хайфа. Здавалось би одна країна, але які разючі контрасти! Хайфа живе і дихає зеленню, різнокольоровими барвами квітів та легким морським бризом. Після вибіленого сонцем каміння та відсутності ознак будь якого життя, мертвого узбережжя, вкритого такими ж мертвими соляними кристалами та блакитною гладдю Мертвого моря, контраст здається просто вражаючим. Отож Хайфа.


Третє за важливістю місто в Єрусалимі. По дорозі зупиняємося декілька разів - дуже вже гарні краєвиди відкриваються навколо! 


А приїхали ми в Хайфу, власне, заради Бахайських садів. Їх ще називають "восьмим чудом світу".


То що ж це за такі сади і хто такі бахаї? Бахаї (багаї) - послідовники бахаїзму (від араб. "بهاء" - "бага" - "світло", "слава") - всесвітньої релігії, заснованої Багауллою в 19-му столітті. Багауллу вважають найостаннішим (але не останнім) посланцем бога, наставником всіх народів, що сповідують найрізноманітніші релігії і місією якого є закладення міцного фундаменту для єдності у всьому світі. Принципи вчення релігії бахаї - єдність бога, єдність релігії та єдність людства.


Історія віри почалася у 1844 році, коли Сійїд Алі-Мухаммад проголосив себе "Бабом" (араб. "ворота"), тобто посередником, що несе вістку про прихід нового месії (в якому вбачають Багауллу). Баба заарештували і публічно стратили, що призвело лише до укріплення вірувань його послідовників.

Рештки Баба захоронені в Хайфі. Зараз на цьому місці побудована велична будівля - Храм або Гробниця Баба, вкрита позолоченим куполом. 


В 1987-му році Всесвітній центр Бахаї приймає рішення оточити храм Баба садами, які слугували б шляхом до одного з найсвятіших місць для паломників бахаї. Урочисте відкриття комплексу відбулося у 2001 році.


Унікальний дизайн садів, що знаходяться на горі Кармель, продуманий до найдрібніших деталей. 


Шлях до мавзолею Баба, що являє собою сходи, складається з 19 напівкруглих терас, що спускаються від вершини до підніжжя. Дев'ять (священне число бахаїв) терас ведуть до усипальниці баба, одна - навколо усипальниці і дев'ять після. Цікавим є те, що спускатися по терасах можуть усі відвідувачі, а от підніматися по них - лише паломники.


Права і ліва частина садів є абсолютно симетричною.  Всі тераси прикрашені клумбами, яскравими квітами, пальмами, екзотичними деревами, кактусами.. Під ногами тихо шурхотить галька.. Все наповнене гармонією, цілісністю та красою. 


Протяжність терас зверху до низу становить близько одного кілометра, ширина - від 60 до 400м. Будівництво Бахайських садів Хайфи обійшлося в 250 млн. доларів. За розкішними садами круглорічно доглядають 90 людей, більшість з яких це волонтери - послідовники релігії, інші ж - досвідчені професійні садівники. Всі витрати оплачуються за рахунок пожертвувань виключно послідовників Бахаї, інші пожертвування не приймаються.


Отак гуляєш собі в тіні пальм та розлогих дерев, спостерігаєш за довершеністю візерунків та форм, наповнюєшся умиротворенням та естетичним задоволенням.. Тут панує спокій, затишок, голова очищається від непотрібних думок і час здається розтягується і пливе значно повільніше. І ти отримуєш від цього величезну насолоду.


Час повертатися до Єрусалиму.. По дорозі назад зупиняємося в Кесарії - древньому місті на узбережжі Середземного моря. Андрій просто не міг проїхати повз, не зупинившись, адже тут є все, що він любить: море, пісок та акведуки :) 


За часів царя Ірода, в силу того, як Кесарія розширювалася і підвищувався рівень життя в ній, виникла необхідність в доставці в місто великої кількості води з віддалених джерел. Для цього і були побудовані дві системи водозабезпечення: "високий" і "низький" акведуки. 

Сонце поволі котиться до горизонту. Знімаємо взуття, гуляємо узбережжям, набігають хвилі - приємно лоскочуть ноги.. Гарний видався день, спокійний, без вчорашніх пригод..


Коли ми під'їжджали до Єрусалиму, сонце встигло сховатися. До готелю повертатися взагалі не хотілося, то ж ми вирішили поїхати на Оливкову гору. Денну спеку як рукою зняло. Було холодно і здійнявся несамовитий вітер, який хитав штативом і не давав зробити якісні фото :). Але незважаючи ні на що, це було по особливому прекрасно! Наш останній вечір, наша остання ніч в Ізраїлі! Ми не могли потратити її намарно. Ми були зобов'язані сюди приїхати - подивитися з гори на вогні вічного древнього міста. В такі хвилини ти просто споглядач - одне велике око, яке прагне охопити все. 


Пишу ці рядки і усвідомлюю, що хочу ще раз повернутися сюди. Хочу коли-небудь ще раз приїхати в Ізраїль. Як багато всього ми не встигли тут ще побачили!

вівторок, 16 серпня 2016 р.

Масада, Мертве море. Ізраїль. День Другий.

Сьогодні наш другий з чотирьох днів у Ізраїлі і щоб не втрачати час ми відразу їдемо дивитись другу за важливістю важливу річ :) Їдемо до Мертвого моря. Через пустелю. По дорозі зупиняємося біля позначки "рівень моря". 


А під ногами - тверда земля. Так, самого моря тут нема, воно значно нижче - на висоті 420 метрів нижче рівня моря! Виявляється, це єдина у світі поверхня землі, що знаходиться нижче рівня моря і не заповнена водою. 


А навколо, власне, пустеля. А тим часом температура сягає сорока градусів..  Жодної хмаринки на небі, жодного натяку на хмари. Тільки безбожно палить сонце. Палить так сильно, що все навколо вигоріло набіло.. 


В такі моменти вкотре відчуваєш велич природи, яка вміє дивувати як і красою життя, що потопає в райській зелені, так і оточеною мертвим камінням, піском, гарячим вітром та безжалісним сонцем, красою смерті. І так, в тому теж є велична і лякаюча краса.


Самотній пам'ятник. Мені видається, що то серце.


І ось воно - Мертве море! Ми ще обов'язково скупаємося в ньому, але всьому свій час - спочатку їдемо до Масади.


А ось і Масада. Піднімаємося до неї на підйомнику.


Масада (івр. מצדה‎ мецада "фортеця") - давня фортеця на скелі Юдейської пустелі. Масада була споруджена в І столітті до нашої ери царем Іродом І Великим.


Масада знаходиться на трапецієподібному плато розмірами приблизно 600 на 300 метрів. 


До неї веде вузька "зміїна доріжка", по якій можна піднятися на гору. Ось вона там собі зміїться зигзагами. Але в таку спеку це вже можна прирівняти до самогубства.


Всередині древньої фортеці були побудовані палаци, руїни яких залишилися до нашого часу, синагога, склади для зброї, висічені в скелях резервуари для води.. Води! Звідки вона тут бралася, як її тут зберігали, з яких джерел поповнювали? В голові не вкладається.


Залишки мозаїки. Чорною лінією позначені межі "справжнього" і надбудованого-реставрованого.

З Масадою пов'язана легенда, яка за словами дослідників можливо і має під собою реальне підґрунтя. Програвши боротьбу з римлянами та не бажаючи здаватись у руки ворогам, мешканці Масади вирішили заподіяти колективне самогубство. Кинули жереб і визначили десятьох людей, які мали вбити всіх: воїнів, жінок, дітей. А потім один з тих десяти мав вбити останніх дев'ятьох і себе. Історію про цю моторошну подію начебто розповіла жінка, що сховалася у водному резервуарі і таким чином вціліла.


А як воно було насправді мабуть вже ніхто і ніколи точно не дізнається. Отак іноді задумуєшся: скільки історії і подій обростають легендами, як мохом, що вже і не відрізниш де правда, а де вигадка. Скільки всього записано в підручниках історії у спотвореному, викривленому, або не правильно трактованому розумінні? Одне нашаровується на інше, додається, множиться.. Ех..


Ну а далі? А далі нас чекає Мертве море! Свою назву воно виправдовує сповна: ні риби, ні рослин, ні інших живих організмів там немає - сіль, сіль і ще раз сіль. І так, в ньому просто так не втонеш, то правда :) Через перенасиченість сіллю вода здається густою і якоюсь жирною чи то що. Кажуть, корисно в ньому купатися - лікує якісь болячки. Корисно - не корисно, але однозначно приємно! А виходиш з води і шкіра відразу вкривається тоненькою білою плівкою солі :) Єдине, не вдалося виділити час, щоб пройтися/проїхатися узбережжям в пошуках колоритних місць для гарних фотографій. Може наступного разу? :)


А потім ми поверталися в готель.. Навігатор проклав дорогу - то й добре, ми особливо не вдивлялися куди і як, а дарма.. Автобан залишився позаду - ми з'їхали на бічну дорогу, потім навігатор взагалі відмовився з нами співпрацювати і ми поїхали мало не навмання, заїхали у якісь невідомі темні провулки і тут почалося якесь божевілля.. Виявилося, ми умудрилися заїхати на палестинську сторону у не найкращому для цього місці. Вузькі дороги і море людей на них. Вони миють тобі лобове скло на світлофорі, розмазуючи болото туди-сюди, хоча ти істерично махаєш руками, що не варто.. А потім вимагають плату.. Біжать попереду машини, забігають вперед і ти мимоволі зупиняєшся, встигаєш заблокувати двері, як з усіх боків тягнуться руки з якимось дрібним товаром. Одні хочуть тобі щось продати, інші хочуть просто грошей. Малі, молоді, старі. Робиться якийсь хаос і ти не розумієш що взагалі відбувається. Здається, що тебе зараз витягнуть з машини і розірвуть на шматки. А потім виявилося, що ми перетинаємо умовний палестинський пропуск. Військові з автоматами вдивлялися в машину. Було якось не по собі, коли не знаєш, чого очікувати далі. Одне з суворих воєнних облич нахилилося до салону нашої машини, помітило сонну Анну і розплилося в чарівній жіночій посмішці.. Нас випустили і помахали рукою на прощання. Ми видихнули..