№38. "Мальва Ланда" (Юрій Винничук)

Книга №38. "Мальва Ланда" 

Автор: Юрій Винничук     

             

Країна: Україна

Жанр: роман

Публікація: 2000р.

Моя оцінка (від 1 до 10): 10 

Варто, чи ні: варто  

Настрій книги: іронічний, пригодницький, еротичний 

Як потрапила в список: назва роману сподобалась

Я знову повернулася до творчості Винничука, як те і прогнозувала. Роман пана Юрія "Танго смерті" настільки мені сподобався, що я просто змушена була прочитати ще щось з його доробку! Отож до вашої уваги роман "Мальва Ланда". Так так, це не що інше, як магічний реалізм, до якого я так прагнула після неперевершених "Ста років самотності" Маркеса! Магічний реалізм по українськи. Історія такого собі цілком звичайного пересічного мужчини середніх років - пана Бумблякевича, який одного чудового дня в пошуках поетеси, що глибоко запала йому в душу, потрапляє на сміттезвалище. Здавалось би, незначна подія, проте вона перевертає життя Бумблякевича з ніг на голову. А далі герой потрапляє у неймовірний вихор неймовірних пригод.. Тут ви знайдете все, що завгодно: і пригоди та неймовірні сюжетні повороти, гумор, сатиру, філософію, поетику, історію, любов, кохання, еротику, магічне, реальне, сюрреалістичне... І в цьому романі автор не зраджує своєму стилю - наскільки ж колоритно і смачно описує все, що відбувається навколо! Кожне речення, кожне слово, кожна буква в слові дбайливо виплекана, народжене з любов'ю.

Єдине, що було для мене ложкою дьогтю в діжці меду, то це відверта і очевидна пародія на "Замок" Кафки.. Хоча, наче і не пародія, але і плагіятом язик не повертається обізвати.. А ну і ще, звісно, кхм.. відверті еротичні сцени.. Подекуди вони трішки недоречні і надто вже розлогі і перенасичені. Але в цьому, мабуть, і вся сіль.. 

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• Тільки мушу вас засмутити, бо вона зовсім не «тридцятилітня дівчина приємної зовнішности й спокійної вдачі», а сорокалітня мавпа з таким язиком, як у старої Мандючки, котра живе в сутерині. 

• Ліпше відразу, прошу вас ґречно, фулюйте звідси і не куди, як на сусідню вулицю, бо там під числом шестим жиє така марципанна, таке янголятко, такий слічньоток, таке пуп'янко, така Божа роса, що будете мі ще на цвинтар квіти носили, гди я помру, за то, жи вас так висватала, бо нині, самі знаєте, панну з доброї родини знайти так само нелегко, як добрий друшляк… 

• Але гов! Пан без букета? Йдете ся сватати, а не вбрали-сьте темного гарнітура і білої сорочки під краваткою? А мешти такой не напуцовані! Нє-е, нині вам ліпше під число шесте не вибиратися, бо там жиють такі господарі, що перше на мешти дивляться, а потім лише на писок…

• — На кого ви працюєте?

— Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.
— Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

• — А що тут незвичного? — отямив його пан Зеньо. — Русалки живуть тепер всюди, навіть у каналізації, відколи забруднено ріки, вони вже до всього призвичаїлися. 

• — Знаєте, пане Бумблякевич, я взагалі маю сумнів, чи потрібно писати вірші вродливій жінці, адже вона сама по собі — поезія.

• — То, по-вашому, віршувати мають самі-но шкапи?

— Вважаю, що так. Якщо котрась гарненька дівчина захоче, аби її поезії сприймалися серйозно, то єдиний спосіб на те — відрізати собі носа. Інакше кожен мужчина вбачатиме у вислуховуванні її віршів лише добрий засіб для спокушення. Тверезо можна слухати вірші тільки якої-небудь сірої пташечки, а коли на вас дивиться витончене личко з великими очима, коли ви помічаєте хвилювання персів і круті вигинисті стегна — о, тоді хіба до віршів? А зрештою, кому я все це говорю? Ви ж куди молодший за мене і мусите все це розуміти якнайкраще.

• — Я застосував у даному контексті слово «дупця» і вважаю його найбільш відповідним, коли мова йде про предмет високих почувань. Наприклад, мені зовсім не сподобалося, як у недавньому українському виданні «Коханець леді Чаттерлей» вжито було слово «зад» стосовно вищезгаданої леді. Це жахливо. Коханці не можуть обмінюватися подібними словами. Вже краще в приступі екстазу вжити щось зовсім вульгарне, це принаймні збуджує, а зад — це щось безпросвітньо кобиляче. 

• А є ж бо такі чудові слова, як «дупця, дупелька, дупцюня, дупуся, дупусечка, дупапулька, дуплюська, дупампуся, дупочка, дуплюсечка, дупелюсточка, дуперлинка, дупівонія», а в деяких, жартівливих місцях, — «дупенція, дупокльоцик, дупендра, дупижмо, дупасія, дупекло». Можливо, ці англійці так і кажуть: «Який у тебе чудовий зад!» Але ми — українці! Ми так говорити не можемо. Для кожного свідомого українця жіноча дупця — це брама раю, герб нації. Саме герб. На нашому гербі повинен бути обрій, на якому сходить кругла дупця з золотим промінням на тлі синього неба. Бо справжнє обличчя жінки — це її дупа! А в свою чергу, кожна дупа має своє обличчя.

• Себто на вершині не повинно бути місця для дутих авторитетів. Мусить відбутися переоцінка вартостей… Деколи я маю таке враження, що більша частина нашої літератури — це суцільне сюсюкання і загравання з народом. Народ хоче квашених огірків, а йому підкидають цукерочки. Народ хоче, аби йому дали по писку, а його пестять, мов малюка. Народ хоче, щоб його тицьнули носом у лайно, а його тицяють у пелюстки. І народ поволі дитиніє. Йому починає здаватися, що й справді уся його приваба — це дитяча безпосередність, лагідність, пісенність. І він, мов юродивий, починає спочатку розцяцьковувати квіточками піч, потім і цілу хату, вбирається в квітчасту одіж і співає квітчасті пісні. Я не знаю більш збабілого народу, ніж наш.

• — Чи мало крові було пролито досі? — спитав князь.

— Та кров була пролита в інших поколіннях. І до того ж — намарне. Потрібна свіжа кров. Потрібна війна — з будь-якого приводу. Війна очищуюча і об'єднуюча, війна, як дощ після посухи, скропить націю кров'ю і злютує її в один міцний кулак. Схід і Захід повинні стати одним цілим. Без війни цього добитися неможливо.
— Але ж на нас ще ніхто не нападає, — стенув плечима Галаган.
— І не треба чекати. Доки ми будемо поводитися, як отара овець? Мусимо самі напасти! Так, як це робили в часи Святослава й Володимира. Самі мусимо вдарити! Перші! Просто в зуби, щоб вони захлинулися! Щоби страх панічний пройняв їх! Щоб українцями лякали дітей і тремтіли на з'яву тризуба!

• Але я би жінки нігди в море не брав. Чесній жінці путь відома — зламай ногу, сиди вдома.

• — Так не можна, — сказала Лідія. — Щоб зовсім ні про що не думати? Мозок відразу почне трухлявіти, заростати мохом і грибами, братися плісенню і витікати через вуха. Знала я одного пана, що йому мозок геть витік з голови, і коли було вітряно, то в черепку йому гуло, наче в гладущику. Усіх псів, бідачка, лякав. Мусив потім натовкти в голову різної різнятини, щоби не було вже так пусто, і якось живе.

• — Пироги такі схожі на домовини, а борщ на кров… — промовляла вона. — І се наші національні страви… Які страви, така й доля народу — всенька залита борщем, вкрита варениками…

Від цих її слів у гостя виникло відчуття, що пироги мають незвичайну начинку, що там усередині причаїлося щось інше — дивне і несподіване, але водночас тривожне, і ця тривога не дозволяла йому розтинати пиріг видельцем, брав його цілим, і тільки в роті вже розкушував. Та чомусь здавалося, що язик кожної миті може поранитися об шаблю чи списа того, хто там похований, того, хто ворушиться і намагається розтулити домовину руками зсередини, розпачливо стогнучи. Уявляв себе велетенською могилою, що ликає труни. Одну за одною, одну за одною… Труни вилискували від тлущу, і вилася над ними пара — а може, то небіжчики видихали останки своїх душ, і вони підносилися вгору, щоб перед самісінькими очима затанцювати ритуальний танок.

• Бувало, впреться котрийсь — хочу, щоб мене стратив пан Дезидерій, і край. Я вже й, бува, пояснюю, що як на те, пан Дезидерій застудився і лежить у ліжку. А той: «Це нічого, я зачекаю». 

• — Чистої води самоук! Ніхто його не вчив. Просто тобі вроджений талант. Золоті руки. Особливо, коли має натхнення. Без натхнення не працює.

— Натхнення, що не кажіть, потрібне і в кльозеті [кльозет — туалет], — погодився Бумблякевич. — Без натхнення нічого не вийде, хоч би й увесь день там просидів.

• — Ні. Своїм жвакулянням ви мене увесь час відволікаєте, я збиваюся і забуваю, про що хотів розповісти.

— Так воно і є.
— Що саме? — не второпав пан Ліндер.
— Якраз оце, що ви щойно сказали.
— Але я вже забув.
— Я й кажу.
Пан Ліндер струснув головою, і мозок, який перед тим роз'їхався був у різні сторони, з'їхався докупи.

• — А-а, то моя донечка, моя Олюнька, моє пуп'ятко. Сидить собі цілюсінькими днями у садочку і читає, читає, читає… Хоч би тобі пальчиком поворухнула, хоч би тобі пилинку здмухнула! Ні на що не годяща. Хіба заміж віддати.

• — У мене припис: сумніваюся — отже, існую. 

• — Яке це має значення, чи ви далеко від центру, чи близько. Мусите свою справу виконувати так само сумлінно, якби жили-сьте в пустельній Сахарі. Ви дістаєте державні гроші і повинні їх відробити.

• — Ви хочете сказати, що я вже арештований?

— Не зовсім. Ви мій гість. До вищого розпорядження.
— А суд?
— Хочете суду? Буде вам суд. Бажання гостя для мене закон.

• «Згідно з вашим розпорядженням голошу наступне. В С. з'явився невідомий, який рухається у невідомому напрямку з невідомих причин і до невідомої мети, що становить загрозу для добробуту і незалежності імперії...».

Виходить, що комісар поліції сам собі пише доноси.
— Як на мене, то є збочення, — сказав Бумблякевич і поклав папку на місце.

• — Рятуймося, бо тверезієм. За ваше здоров'я.

• — Дякую. Це дуже мило з вашого боку. Чимраз сильніше мені подобаєтесь. І навіть шкода було б такого ґречного чоловіка стратити. Але, може, мені по-знайомству вдасться вас врятувати, замінивши страту на пожиттєвий арешт.

— Це було б просто чудово. На шибениці я виглядатиму надто кумедно.

• — Так то воно так, але, з другого боку, шпигун мусить бути страчений. Такий закон. Чи можу я піти проти закону?

— Ніколи в житті.
— О — видите? Ви вже мене добре знаєте. Не можу! І в цьому полягає драма порядної людини. Вона мусить розриватися межи обов'язком і звичайними людськими почуваннями.

• Бумблякевич збараніло озирнув жінок і вирішив, що або випив замало, або якраз забагато і, щоби з'ясувати свій стан достеменно, хильнув ще одну стопку. Вмирати не хотілося. Але женитися — теж. 

• Але як же, посідаючи цноту, вона могла так достовірно описати її втрату?

• Сонце припекло лисину, і він накрив її серветкою. Думати на сонці шкідливо. Якимось чином праця мозку приманює сонячну напругу, і голова поволі починає скидатися на казан, в якому закипає духмяний росіл життя, з'являються густі рої джмелів і шугають від вуха до вуха, через що усі думки, мов пуголовки, збиваються в одну зграю і метаються сполохано по всіх закутинах, прагнучи лише одного — аби їх забули. Та не все так одразу вдається забути, котрась думка обов'язково відіб'ється від гурту і стане шашелем точити мозок.

• — Дороги назад? Хіба лише божевільний шукає нині дороги назад. Так ви ніколи нічого не знайдете. Потрібно шукати дорогу вперед. 

• Світ слід сприймати таким, яким він є, а не таким, яким ми його прагнемо. 

• Я заспокоївся і пристосувався до умов. Я став органічним доповненням навколишнього середовища. 

• — Авжеж, я поет. Не всім же оспівувати троянди. А найкращі троянди, між іншим, цвітуть на перегної. 

• Який сенс щодня дізнаватися свіжі новини, якщо вже за день-два вони стають несвіжими? А за пару місяців і взагалі забуваються, перетворюючись на непотріб. І так виглядає, що ми полюємо за непотребом. Щодня — свіжий непотріб!