№31. "Танґо смерті" (Юрій Винничук)

Книга №31. "Танґо смерті" 
                      

Автор: Юрій Винничук          

             

Країна: Україна

Жанр: роман

Публікація: 2012р.

Моя оцінка (від 1 до 5): 5+

Варто, чи ні: варто!

Настрій книги: містичний, жартівливий, іронічний, в очікуванні чогось неймовірного..

Як потрапила в список: порадила сестра 

"Танґо смерті" - це перше моє знайомство з творчістю Юрія Винничука і вже з певністю можу сказати, що не останнє. Книга дуже вдало і гармонійно поєднує в собі історичні факти та містику, минуле і сьогодення, мирний час та час війни, хитросплетіння страшного, моторошного, жартівливого, правдивого, іронічного. Написана саме так, як треба! Такою до болю знайомою мені колоритною галицькою говіркою - читаю і розпливаюся в широкій посмішці :) Я з головою занурилась у читання, перенеслася в минуле, побачила свій рідний Львів таким, який його ще не бачила, проте якого  моя уява натхненно вимальовувала. За це я щиро вдячна автору! Якісна сучасна українська література. Всім раджу до читання!

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• — Я ледве–м зіпсованого коропа не купила. Питаю перекупки, чи він бодай ще живий, а та мені відказує: «Йой, пані, я сама не знаю, чи жива в такі тяжкі часи, то звідки маю знати, чи та риба жива?» — «А може, — кажу, — вона здохла?» — «Ай, та де здохла? Спить!» — «Спить? А я чую, жи шось від неї тхне». А вона: «Ай, пані, а ви коли спите, хіба за себе ся ручаєте?»

• Я ніколи не сумнівався, що це колись буде епохальний твір, бо епохальний твір — це той, який піднімається над епохою, а точніше — взагалі кладе на епоху, має її глибоко в дупі, сере на неї, ось що таке епохальний твір, і тому я завше при собі носив записника, до якого вписував свої епохальні думки, які пінилися і виривалися з мене, як спряжене молоко, і, коли жодною накривкою їх стримати уже було неможливо, я занотовував їх нашвидкуруч, аби опісля у сакральній хатній тиші, обкатулявши кожну таку думку, як цукерку на язику, вписати до зошита і таким чином закарбувати на віки вічні. Тому й не дивно, що я страх як не любив, коли мене з трансцендентного стану виводила моя матінка, яка не раз було поривалася довідатися, що ж я там такого в сакральній тиші пописую, і тихенько, навшпиньки підкрадалася ззаду, аби зазирнути через плече і пізнати непізнане, зглибити незглибиме, второпати невторопне, а що її завше при цьому видавало важке посапування, то я гасив її пориви вибухом неймовірно величного обурення, вона губилася у своїй простоті і взагалі забувала, чого підкрадалася.

• При зустрічі з левом найліпше і самому бути левом. Але з жінкою завше треба бути лисом.

• — Смерть — не завжди є смертю. Інколи це лише дивовижна інсценізація, перформенс. 

• Іншими словами, наша душа — це музичний твір, який виконує цілий злагоджений оркестр внутрішніх органів. 

• Але мені траплялися неуки або студенти, для яких музика не була чимось головним… чимось таким, заради чого вони могли б принести в жертву своє особисте життя, бо мистецтво, як поганський бог, завше потре бує жертв. І хто цих жертв не складає — розчиняється у просторі. Такий закон. 

• — Кожен великий чоловік має своїх учнів, і завше Юда пише його біографію..

• Совєтські люди, які прибули в Галичину, викликали в нас неабиякий подив, вони геть інші, вони не звикли вітатися на вулицях, піднімаючи капелюха чи кашкета, не просять вибачення, коли когось штовхнули, всюди, де є черга чи більше скупчення людей, поводяться, як дикуни, лаються і грубіянять, а найпопулярнішим словом серед міліції, двірників і взагалі будь–якого совєтського урядовця є «давай»: «давай назад», «давай впєрьод», «давай прахаді», і всім вони тикають, незважаючи на те, якого віку людина, зайшовши до галичан у хату, ніхто з них не скине шапки..

• І тоді сталося диво, бо диво завше підстерігає нас, і варто його чекати навіть у час найбільшої зневіри і найбільшого розпачу. 

• Усього під час ліквідації і разом з нами втекло 160 жидів, частину з них потім виловили, та більшість жидів сховалася у каналізації, там, де було головне русло Полтви і де вже переховувалася не одна жидівська родина. Запах був не з найліпших, але людина призвичаїться до всього, у кожному разі німці цього не сподівалися.

• Любов — це знаєш що? Це така хвороба. Вона триває дуже коротко. А потім… потім уже настає симбіоз двох істот. Хтось пальма, а хтось ліана. Питання лише в тому, хто кого смокче.