середа, 21 січня 2015 р.

№35. "Щоденник страченої" (Марія Матіос)

Книга №35. "Щоденник страченої" 

Автор: Марія Матіос       
             
Країна: Україна 

Жанр: психологічний трилер

Публікація: 2005

Моя оцінка (від 1 до 10): 7 

Варто, чи ні: саме цю не радила б 

Настрій книги: 
драматичний, емоційний, депресивний..

Як потрапила в список: назва заінтригувала, правда очікувала я зовсім іншого

Вже з перших сторінок книга мене неймовірно захопила та заінтригувала. Я жадібно читала, бажаючи привідкрити завісу таємничості, поринути в драматичний та емоційний світ героїні, життя якої перестало бути повноцінним життям, бо розум і волю сковує мужчина, який.. любить спати в ліжку по діагоналі.., який заповнює собою всі думки, весь життєвий простір, який стає повітрям, без якого, як відомо, життя немає.. Я вірила їй, співпереживала.. Аж раптом мені наче хтось відро холодної води вилив на голову. Відразу все здалось таким неправдивим, вигаданим, награним, несправжнім, нецікавим, захотілося закрити книжку і більше не відкривати її. Якось в одну мить все звелося до банальної банальності.. Склалося враження, наче від бездіяльності і нудьги героїня втратила відчуття реальності а з ним разом і здоровий глузд. Автор не зуміла, нажаль, бездоганно довести свою лінію до кінця. Але, загалом, тут є багато доволі цікавих думок. В період депресії читати не рекомендується. Ну хіба, якщо керуватися принципом: "кілок кілком вибивають" :)


<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:
  • Самоанестезія зараз мені потрібна більше, ніж усі морфії разом узяті. Мабуть, уперше я хочу зануритися в себе, дістатися самого дна — і подивитися звідти ясними, чесними очима на теперішнє, таке невизначене, розпанахане і зболіле, як моя грудна клітка.
  • В дурних і розумних перипетіях минулих років мені ще донедавна здавалося, що всі кредити, запаси і недоторканні запаси болю давно вичерпані. Та ба... Страждання невичерпні, поки в людині жевріє життя. 
  • У хвилини розпачу дедалі частіше думаю, що життя і страждання - приховані синоніми, врослі одне в одне, як сіамські близнюки.
  • Проте життя влаштовано так, що лють минає, як тільки трапляється найменша нагода. Боже праведний... як мало треба, щоб агресія люті перетворилася на сльози. 
  • Таки так: життя і страждання — сіамські діти. І жоден найвправніший хірург не роз'єднає їх, не порушивши тієї гармонійної системи, яку заклала в них сама природа. Хм... ну й придумала: гармонійна система сіамського каліцтва...
  • Усю цю муть під назвою щоденник життя розумна людина могла би помістити в п'ятеро — десятеро слів: народилася — любила — страждала — народжувала — втрачала — мучила — вмерла.
  • Душа — вона драглі, що коливаються від невловимого. І щоденник — не томограф душі, а лише шлем для томографа. 
  • Щоденник — це минуле. Нормальна людина завжди живе якщо й не майбутнім, то тільки теперішнім. Зазирання в минуле є способом злодійства, віднімання себе від себе. Навіщо в часи небезпек людина так приречено тримається за минуле? Одна справа - дитинство. Але ні. Дитинство — також минуле.
  • Жаль, що в природі не існує сховища, куди б можна викидати минуле, як радіоактивні відходи. Утилізувати, а далі частково трансформувати просто в сторонній досвід і не більше.
  • Воно, мабуть, недивно: очікування останніх відлічених тобі секунд життя іще не пояснив ніхто, так само, як насправді ніхто не пояснив життя після смерті чи життя в материнській утробі. Всі оті недолугі, надумані фантазії псевдописарчуків про загробне життя — не що інше, як страх їхніх авторів перед майбутнім і намагання вистрибнути за обруч власного безсилля перед невідомістю тління.
  • Як я ненавиджу силувані паперові схлипування — шмаркання — виправдання багатослівних письменників, що плутаються у власних думках, як ноги п'яної людини! Хіба ця багатослівна сповідальність може замінити прижиттєву відповідальність людини за її прижиттєві провини?! О, ні! Жодна, навіть найрозумніша, книжка, найчесніший щоденник не може ані відтворити, ані замінити смаку і смислу самого життя. І немає жодного значення, де ти гортаєш своє минуле, — на тюремних нарах, на лікарняному ліжкові, за письмовим столом чи на тому світі.
  • Мій дім там, де мене чекають і хочуть, а як не чекають ніде, то я бездомна. Бездомна в оцих ось порожніх, хоч і нафаршированих усяким барахлом стінах.
  • А я кажу іще протилежніше: людина, а тим паче пюдина-жінка, не може мати більшого тоталітариста, і нобителя і ката, ніж вона сама.
  • Люди навіщось мордують одне одного із садистською витонченістю, ніби складають іспит на ремесло ката. Навіщо? Що вони цим доводять? Уміння бути жорстокими? Про те, що людина народжується жорстокою, зрозуміло звідтоді, як малюк з особливою насолодою розриває нутрощі впізнаваної — улюбленої — іграшки. А розумні дорослі дядьки з тітками? В ім'я чого знущаються над собою своїми ж руками? Ну, зрозуміло, якщо там помста, реванш, іще якась дурня. А чому себе поводять так само ті, що люблять; ті, що не можуть обійтися одне без одного? Може, любов — суцільна помста за не реалізоване колись із кимсь іншим шаленство — і більше нічого?! Розрив улюбленої іграшки на клоччя?
  • Іноді чоловіча кмітливість перевершує жіночу так вражаюче, що годі здогадатися, що автором... кмітливості є чоловік... Проте кмітливість зневоленої пристрастю жінки може конкурувати з розрахунками фізиків-теоретиків. 
  • Цікаво, на старості людина печально-неметушлива лише від досвіду і знань, чи печаль старіє разом зі своїм носієм-господарем і робить людину мудрішою? Може, навпаки — мудрість робить людину печальнішою? А чи є таке поняття — більшої чи меншої печалі? Вона ж, як Бог, — ота невидима, але повсюдна, не обмежена ні простором, ні часом, не облікована найточнішим приладом, мало коли узгоджена із розумом, але завжди скоординована із серцем — її величність і її примхлива примадонність Печаль. Розкішніша розкішниця, аніж найдорожчі коштовності султанського гарему. І завжди — тільки з великої літери.
  •  Може, людині й не варто хотіти так багато пізнати, бо дуже вже він важезний — вантаж пізнання... А з іншого боку... нам нічого не заважає переінакшити плин одноманітних днів. Однак, не змовляючись, ми чомусь цього не робимо. Ми навіть не обговорюємо можливість бодай дрібних, але видимих, змін. Іноді здається, що всі раніше живі наші клітини — завапнувалися, втратили еластичність, так, як втрачають його позбавлені кальцію кістки на старості. Нас покарано тим, що найперше й безпомильно вказує на швидке старіння людини — консерватизмом. Так, цо ніщо інше, як старечий консерватизм — небажання змінити бодай на йоту плин законсервованих у своїй одноманітності днів.

Прихильники