№37. "Ґудзик" (Ірен Роздобудько)

Книга №37. "Ґудзик" 

Автор: Ірен Роздобудько      

             

Країна: Україна

Жанр: роман

Публікація: 2008 р. 

Моя оцінка (від 1 до 10): 6 

Варто, чи ні: не раджу

Настрій книги: буденний, не викликає особливих емоцій

Як потрапила в список: як перше моє знайомство з Ірен Роздобудько 

На відміну від багатьох сучасних українських письменників, Ірен Роздобудько пише літературною мовою без усіляких витребеньок, нецензурщини та вульгарщини.. І це, звісно, добре! Але.. Але цього не достатньо.. Для мене книжка виявилася трохи затягнутою, неправдоподібною. Герої дратують нелогічністю вчинків та дивною мотивацією. Хоча в загальному навіть не те, що б погано, просто нічого особливого, нічого незвичайного, "пересічна книжка про начебто непересічних героїв" для "почитати в метро"...

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• Нелюбов перетворює людину на прокаженого із дзвоником на шиї: його чути всюди, і його  дзвін —  знак розбігатися  для решти. Адже любов такому нещасному потрібна лише як мета, до  якої він мусить іти в повній самотності. Іти довго, безкінечно й ніколи не зупинятися. 

• — А він зовсім інший. Він — «барабанщик».
  — Тобто? Він що, грає в ансамблі?
  — Ні, «барабанщик» — це той, кому все «по барабану». Він сам сказав.
  — Навряд чи… Мені казали, що він — ділова людина…
  — Ненавиджу це слово! Розумієш, можна працювати й навіть чогось досягти, але при цьому залишитися «барабанщиком». Це — найвищий пілотаж.

• — Люди  від  самого  народження  й   до  тієї  миті,  коли  починають   розуміти невідворотність  свого відходу  — поволі  перетворюються на  кокон  спогадів для інших людей.  Ті, хто  має найбільший кокон, —  щасливі люди, їх  не  так уже  й багато. 

• Я дивилася на маму  й фізично відчувала, як вона стає для мене спогадом, адже хвилини спливали і  кожна  була не схожа на іншу. З часом ми всотуєм  одне одного відчайдушніше, ніби спраглі, адже починаємо розуміти, що  жодна  мить не повториться. Знаєш, із  тим  самим відчуттям я цілувала  бабусині руки… Я завжди цілувала її — просто цмокала в щоку, а одного разу  взяла її руки у свої —  вони були теплі, в блакитнуватих венах  і  сіточці зморщок, із тоненькою пергаментною шкірою — й  цілувала  тільки тому,  що раптом зрозуміла: їх  скоро не буде! Мені було так страшно. Якби всі могли розуміти це — хіба ображали б одне одного? Хіба говорили б так багато, так складно й  так…  непотрібно? Слова, як тютюновий дим, що затьмарює спогади…

• — Якби  люди  могли бачити —  як у  кіно! —  порухи  душі,  вони  могли  б краще зрозуміти події, які відбуваються в їхньому власному житті.

• А ТАМ чекають саме мого слова, а  я — мовчу… Жах. І від цього мого мовчання насамперед страждає зраджена мною субстанція. Мабуть, для того щоби висловитися — треба бути вільною. Вільною від усього. Але це неможливо…

• — Свобода  — можливість  бути собою,  скрізь і завжди. І  коли  в  тебе  вірять, незалежно від  прибутків, статусу та одягу. Усього зовнішнього. Свобода —  брати на  себе якомога більше — в десятки  разів  більше, ніж  можеш витримати.  Будеш задихатися, гнутися, але в  певну мить відчуєш — вантажу немає: його «взято», ти вільний — в слові, в побуті, в коханні… Ти навчився розуміти більше, ніж інші.

• — Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть  дерева, птахи, вода? Завжди  відчуваю  брехню,  як  звір  — усією  шкірою,  усім,  що  є всередині мене, — від шлунка  до  душі.  Можна жити бідно,  безтямно, дурнувато, легковажно, важко,  але при  цьому жити чесно  — необхідно! Інакше — морок, ніч, смерть…  Найстрашніше  —  втратити  віру. її гублять  раз —  і назавжди… А потім шукають.  І  знаходять виправдання  собі.  Роблять  вигляд,  що  усе  гаразд,  і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити. Але хіба це життя?

• …Я відверто заздрю людям, що дивляться на світ широко розплющеними очима. їх усе дивує, все  викликає  бурхливий  захват. У  мені ж давно не було довірливості до світу. Помиті зі спеціальним шампунем історичні вулички Європи подобалися б мені більше у  своєму первісному  вигляді  —  із запахом нечистот,  що  виливаються з вікон, та випаруваннями продуктів людської життєдіяльності.

• — Як казав мій дідусь Мілан — земля йому пухом! — дві чарки виноградної горілки, і я згадаю, якого кольору очі були в сьомої доньки Адама.

• Ієланум не любить  слів  і ніколи не  знайде  співрозмовника. Слова — п'явки, що наповнюють рот гіркотою.

• Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його.

• Ієланум дивиться  на  життя з глибокого  колодязя, та  бачить лише круглу  пляму яскравого світла й нічого не розуміє в метушні тіней довкола себе.

• І  зрозуміла: життя не  має  смаку, в чистому вигляді воно  —  як дистильована  вода. Ми самі додаєм  у  нього солі,  перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку — серце болить сильніше.

• Атмосфера тут наелектризована. Дівчата 16-ти  та 17-ти років ненавидять  батька. Ненавидять, але бояться і  перед  його приходом витирають зі своїх облич макіяж. Батька  ненавидять,  а матір,  здається,  зневажають.  Чоловік  та  жінка  давно набридли   одне   одному.   Враження  таке,   начебто  посеред   розкішної  зали розкладається труп кохання. Через це так задушливо. Але ніхто цього не відчуває. Кожен зайнятий собою…

• Люди, що не відчувають любові, рано чи пізно перетворюються на зомбі, на аморфне ніщо, вони незадоволені життям, хоч яким би воно було.

• Кохання — це боляче. Коли воно минає — залишається пам'ять тіла й вона унеможливлює інші, нові стосунки. Ось чому тепер я думаю, що людина має жити сама. Нав'язувати комусь іншому свою волю, звички, смаки, комплекси, незадоволеність, настрої, спосіб життя — неприродної Жадати від іншого покори, підпорядкування та максимальної відвертості — підступно.

• Але у вашій країні я зробив багато дивних спостережень: чоловіки тут завжди вимагають офіри. Цього я ніколи не міг збагнути! Ви маєте дивовижно вродливих жінок, ба більше, вони жадають вас і схиляються перед вами, вони намагаються стояти в тіні й подавати вам рушника, незважаючи на те, що втомлюються і страждають не менше. З материнських рук ви переходите в руки своїх наречених, лишаючись вічними дітьми… Я не міг кинути Енжі в такому світі! Я не хотів, аби вона мала виправдовуватися перед вами… Ані тепер, ані потім.