середа, 3 грудня 2014 р.

№9. "На Західному фронті без змін" (Еріх Марія Ремарк)

 Книга №9. "На Західному фронті без змін
                    "Im Westen nichts Neues


Автор: Еріх Марія Ремарк
             (Erich Maria Remarque)

Країна: Німеччина

Жанр: історичний роман

Дата написання: 1928 р.

Загальна оцінка (від 1 до 10): 10!


Варто, чи ні: треба обов'язково!

Настрій книги: до сліз

Як потрапила в список: знайомство з автором продовжується! 


Перша Світова. Молоді хлопці, ще зовсім діти, потрапляють на фронт і за лічені години, дні, тижні, місяці стають старшими на ціле життя. Читала і по щоках котилися сльози. Зараз перечитую і знову в горлі застрягає клубок. Сьогодні цей роман актуальний як ніколи. Вся правда про жахи війни. Читати кожному.
— Комедія, коли добре помізкувати,— веде далі Кроп.— Ми опинились тут, щоб боронити нашу батьківщину. Але французи теж тут і теж боронять свою батьківщину. На чиєму ж боці правда? 
— Мабуть, на обох,— відповідаю я, хоч і сам у це не вірю.
Вертається Тьяден. I досі ще збуджений, він негайно втручається в розмову; тепер його цікавить, як власне виникають війни. 
— Здебільшого через те, що якась країна тяжко скривдила іншу,— впевнено пояснює Альберт.
Тьяден прикидається, ніби не розуміє. 
— Якась країна? Щось я не збагну. Хіба гора в Німеччині може скривдити гору у Франції? Або річка, або ліс, або поле. 
— Ти справді такий бовдур чи тільки прикидаєшся? — сердиться Кроп.— Я ж не те хотів сказати. Якийсь народ скривдить інший... 
— Тоді мені нема чого тут робити,— каже Тьяден,— мене ніхто не кривдив. 
— Хіба тобі поясниш!— дратується Альберт.— Річ же не в такому сільському телепневі, як ти.
— Тоді й поготів мені треба додому вертатися,— наполягає на своєму Тьяден, і всі регочуть. 
— Та певне, але подумай: ми майже всі — прості люди. I у Франції більшість населення теж робітники, ремісники, дрібні службовці. Навіщо якомусь французькому слюсареві чи шевцеві нападати на нас? Ні, це все вигадують уряди. Я зроду не бачив жодного француза, поки не опинився тут, і більшість французів так само не бачили нас. Їх теж ніхто не питає, як і нас.
— А чого ж ми тоді воюємо? — дивується Тьяден. Кач знизує плечима...

<<Попередня                                  50 книг у 2014 році                                      Наступна >>


Цитати:

  • І сталося так, що якраз Бем загинув одним з перших. Під час атаки він був поранений в обличчя, і ми визнали його вбитим. Взяти його з собою ми не могли, так як нам довелося поспішно відступити. У другій половині дня ми раптом почули його крик; він повзав перед окопами і кликав на допомогу. Під час бою він тільки втратив свідомість. Сліпий і знавіснілий від болю, він уже не шукав укриття, і його підстрелили, перш ніж ми встигли його підібрати. 
  • Вони все ще писали статті і виголошували промови, а ми вже бачили лазарети і вмираючих; вони все ще твердили, що немає нічого вище, ніж служіння державі, а ми вже знали, що страх смерті сильніше. Від цього ніхто з нас не став ні бунтівником, ані дезертиром, ні боягузом (вони ж так легко кидалися цими словами): ми любили батьківщину не менше, ніж вони, і жодного разу не здригнулися, йдучи в атаку, але тепер ми дещо зрозуміли, ми немов раптом прозріли. І ми побачили, що від їх світу нічого не залишилося. Ми несподівано опинилися в жахливому самоті, і вихід з цього самотності нам належало знайти самим. 
  • Крики тривають. Це не люди, люди не можуть так страшно кричати. Кат говорить: – Поранені коні. Я ще ніколи не чув, щоб коні кричали, і мені щось не віриться. Це стогне сам багатостраждальний світ, в цих стогонах чуються всі муки живої плоті, пекуча, жахлива біль. Ми зблідли.. Ми сідаємо і затискаємо вуха. Але нам не вдається сховатися від цього несамовитого стогону, цього крику відчаю, – від нього ніде не сховаєшся. Всі ми бачили види. Але тут і нас кидає в холодний піт. Хочеться встати й бігти без оглядки, все одно куди, аби тільки не чути більше цього крику. А адже це тільки коні, це не люди. 

Не знати, чи він нас зрозумів; жалібно, наче дитина, він скімлить:
— Не йдіть.
Кач озирається й шепоче мені:
— Чи не краще просто взяти револьвер і покласти цьому край?
Хлопець навряд чи витримає дорогу до лазарету, а як витримає, то протягне щонайбільше кілька днів. А все, пережите досі,— дрібниця супроти того, що йому доведеться зазнати в останні дні перед смертю. Тепер він іще приголомшений і нічого не відчуває. За годину він перетвориться на живий скрутень, що кричатиме від нестерпного болю. Дні, які йому зосталося прожити, стануть для нього неймовірною мукою. То навіщо йому ще страждати ці дні?
— Справді, Каче, треба взяти револьвер.
— Дай сюди,— каже він і зупиняється.
Я бачу, він уже вирішив.
Кач хитає головою:
— Такі молоді хлопці...— I повторює: — Такі молоді, безневинні хлопці... 
  • Фронт — це клітка, в якій нам доводиться напружено чекати, що буде далі. Ми лежимо під гратами, що їх утворюють траєкторії снарядів, лежимо в нервовому чеканні невідомого. Над нами витає випадок. Коли летить снаряд, я можу тільки пригнутись, та я не знаю, куди саме він летить, і ніяк не можу подіяти на нього. Саме ця залежність від випадку і робить нас байдужими. 
  • Кожний солдат залишається жити тільки завдяки тисячам різних випадковостей. I кожний солдат вірить у випадок та покладається на нього. 
  • Ми втрачаємо багато людей, здебільшого новобранців. Хоча підкріплення нам конче потрібне, новобранці завдають більше клопоту, ніж маємо від них користі. У важких умовах фронту вони зовсім безпорадні й гинуть, наче мухи. 
  • Ці худі, змарнілі від бруквяної дієти обличчя, ці судомно стиснуті руки, ця жалюгідна хоробрість бідолашних щенят, які хоч би там що, а йдуть в атаку і б'ються, ці славні бідолашні щенята такі залякані, що не насмілюються голосно кричати і з роздертим животом чи грудьми, з відірваною рукою чи ногою тихенько скавучать за своєю матусею і відразу ж замовкають, тільки-но хтось гляне на них! Їхні вкриті пушком, загострені, наче неживі обличчя мають жахливий вираз байдужості, властивий мертвим дітям. 
  • Аж у горлі давить, коли бачиш, як вони схоплюються на ноги, біжать і падають. Треба було б відлупцювати їх за те, що такі дурні, взяти їх на руки й винести геть звідси, бо тут їм не місце. 
  • Мюллера вбито. Освітлювальна ракета, яку пустили десь зовсім зблизька, попала йому просто в живіт. Він жив іще півгодини при повному розумі, жахливо страждаючи. Перед смертю він передав мені свій гаман і відказав мені чоботи, ті самі, що дісталися йому колись у спадок від Кеммеріха. Я ношу їх, бо вони мені добре прийшлися. Після мене їх. носитиме Тьяден, я вже йому пообіцяв. 
  • Ми бачимо людей, які ще живі, хоча у них немає голови; ми бачимо солдатів, що біжать, хоча у них зрізані обидві ступні; вони шкутильгають на своїх обрубках з стирчать осколками кісток до найближчої вирви; один єфрейтор повзе два кілометри на руках, волочачи за собою перебиті ноги; інший йде на перев’язувальний пункт, притискаючи руками до живота розповзаються кишки; ми бачимо людей без губ, без нижньої щелепи, без особи; ми підбираємо солдата, який протягом двох годин притискав зубами артерію на своїй руці, щоб не минути кров’ю; сходить сонце, приходить ніч, снаряди свистять, життя скінчилося. Зате нам вдалося утримати поритий клаптик землі, який ми обороняли проти переважаючих сил противника; ми віддали лише кілька сот метрів. Але на кожен метр припадає один убитий.   
  • Чийсь наказ перетворив ці безмовні фігури в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, яких ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали документ, і ось протягом декількох років ми бачимо нашу вищу мету в тому, що рід людський зазвичай таврує презирством і за що він карає найтяжчою карою. Хто ж з нас зумів би тепер побачити ворогів у цих сумарних людях з їх дитячими обличчями і з бородами апостолів? І все ж, якщо б вони були зараз на волі, ми знову стали б стріляти в них, а вони в нас. Мені стає страшно; мені не можна додумувати цю думку до кінця. Цей шлях веде в безодню. 

  • Наші руки - земля, наші тіла - глина, а наші очі - дощові калюжі. Ми не знаємо, чи ми ще живі.

Прихильники