вівторок, 31 липня 2012 р.

День 5. День непередбачуваних пригод

Наступного дня ми вирішили дослідити південну частину острова. Ну що тут скажеш, ми її таки дослідили, настільки детально, що навіть собі такого уявити не могли, а якби могли, то ще невідомо чи ризикнули б :) За той день ми встигли намотати більше 240 км, спалити бензину понад норму, вимучити машину, майже попасти у серйозну халепу, спричинити виверження суміші адреналіну і страху в кров а заодно подивитись на сталактити та сталагміти в печері та скупатися в морі. Інтригуюче, нє? :)



Спочатку вирішили їхати в печеру. Ввели необхідні координати в навігатор і поїхали. Вчорашні гори, якими ми так захоплювалися на початках, були лише дрібними квіточками! Бо те, що ми бачили сьогодні було справді неймовірним! Просто казкові серпантини!







Ми декілька разів зупинялися, щоби сфотографувати це, але жодне фото не змогло передати того, що бачило око. Величезні гори зі спіральними серпантинами, ущелини, провалля захоплювали подих. Ми перебували в стані легкої ейфорії..



Але як виявилося згодом, ми не все прорахували. В нас закінчувалося пальне. Поступово, звичайно, але з кожними наступними серпантинами, кривульками і провулками, бак порожнішав, а заправками тут і не пахло. І це створювало певну напружену обстановку. Навіть уявити собі важко, що ми мали б робити, якби машина зупинилася і не їхала далі. Зі всіх сторін безлюдні гори, на дорозі жодної машини. Халепа одним словом.. До печери ми таки добралися і тут були люди, то ж наші шанси зросли! :) Довелося трохи почекати, поки назбирається група. Печера називається "Ту Сфендоні і Тріпа", що в перекладі з грецької означає "Діра Свендоніса".



При покупці білетів запитали звідки ми. Почувши, що з України - дали нам роздруківку на російській.. Екскурсовод розповідав про сталактити і сталагміти на грецькій, дублюючи потім свою розповідь на англійській.



А ще тут стабільна температура - плюс 16-17. Тому після вуличної спеки ми почували себе як в раю :)







Загалом мені сподобалося, але після відвідин печери Млинки на Тернопільщині, ця печера не викликала у мене якогось надзвичайного захоплення.







Пригоди продовжуються. Ми все петляли і петляли, пальне закінчувалося.. Але нам усміхнулося щастя у вигляді декількох залізних будок, яких навіть важко назвати заправкою. Налили нам повний бак і тут ми всі четверо полегшено зітхнули :) Але на цьому пригоди тільки набирали обертів. До наступної ашої точки ведуть не менш заплутані та заковиристі серпантини..





Те, що почалося потім було схоже на якесь божевілля.. Ми долали гору за горою, то піднімалися, то спускалися донизу, проїжджали через дрібні села, де не існувало межі між дорогою та тротуаром, заїжджали в тупики, повертали назад.. Навігатори водили нас якимись дивними грунтовими дорогами через плантації гріховно звабливих виноградників, рясних оливкових дерев та сонячних батарей о_О



А потім навігатор привів нас до дороги, яка.. була закрита на ремонт! Прийшлося їхати в об'їзд..



Потім нам випала ще одна перешкода - чиясь машина одним колесом звисала над ровом а трьома іншими і всією своєю тушкою повністю перекривала нам дорогу. Це було вже навіть не смішно. За деякий час явився власник машини. Андрій з Дімою так-сяк намагалися порозумітися з "мєсним" і спитати дорогу.. Ітут з вікна машини я побачила гранат о_О



Порозумілися на мові жестів і добрий дядько поїхав вперед, показуючи нам шлях до першого роздоріжжя.

Петляли ми довго. Відчувала себе вичавленим лимоном.. І нарешті після багатьох годин їзди ми потрапили на пляж!



Креативний автобус



Спочатку ми подумали, що це і є той пляж, який ми шукали - "ред біч". Але то був не він! Потрібний нам "біч" був за височенькою скелею, яку спочатку треба було подолати пішки!..


То ж скупалися тут. Під ногами - здоровенні плити і подекуди каміння, об яке часом боляче вдаряєшся, коли пливеш. А ще багато людей і якось незатишно.. А розжарений пісок прямо таки обпікає ноги. Ну ми собі так подумали, подумали і надумали поїхати на ще один пляж. Всього 60 км, а це якихось година-півтора і ми на місці... Так думали всі ми. Зупинилися сфотографувати агаву. Пам'ятаю, в нас вдома росла агава як декоративний елемент. Дуже довго росла, скільки себе пам'ятаю, стільки пам'ятаю і її :) Не цвіла ніколи. Вмерла, мабуть, зі старості. Але вазонок в моїй пам'яті навіть не до порівняння з оцими деревоподібними гігантами! Вони цвітуть не швидше семи років і після цвітіння вмирають. Отак.



А далі почалося все по новому колу. Крит дивував нас все більше і більше. Знову серпантини, але вже в рази ефектніше за все те разом узяте, що ми бачили до цього часу! Ми їхали не просто під гору, ми їхали під здоровенним кутом вгору! І це було дивовижно і захоплююче! Ми піднімалися все вище і вище а внизу під нами меншали села, будиночки, люди.. Все було так по пригодницькомузахопливо! Аж поки ми зрозуміли, що щось не так. Зазвичай все гарне швидко закінчується, а нашим крутим серпантинам не було кінця-краю. В голові вже починали закрадатися всякі думки і вони тільки підсилилися, коли асфальтована дорога побігла собі далі а нам треба було з'їжджати на грунтову.. Вузьку, без тросів-страховки на обривах.. Це вже починало добряче лоскотати нерви. Але які нам відкривалися краєвиди!!! Я в житті не бачила нічого подібного! І тут якась дивна штука сталася з фотоапаратом - жодне фото з тих місць не вдалося. Я не говорю про якість чи розмитість - чорний екран і "дані відсутні". Отаке от співпадіння. Бу-га-га). Але Google Earth приходить на допомогу)



А далі взагалі починається якась чортівня. Сутеніє. А перед нами ще нескінченні кілометри гірської кам'янистої дороги. Розуміємо, що за світла перетнути гору нам не вдасться. І від цього по шкірі пробігається табун мурашок.. Їде машина на зустріч. Вузько. З одного боку скала, з іншого - обрив. Чую як калатає моє серце в грудях.. Роз'їхалися.. Видихнула. Вже темна ніч. Гора затулила собою далекі вогники набережної чи то якогось міста. Збилися з дороги, звернувши не туди. Вийшла з машини і тихо офігіла - здійнявся такий вітер, що здавалося знесе і мене і машину в обрив, де нас навіть можливо і не знайдуть. вітер здіймав куряву, погіршуючи і без того не ідеальну видимість. І тут навігатор показав, що до пляжу - метрів 500.. Ми оглянулися навколо, але нічого обнадійливого не побачили. Проїхавши трохи побачили монастир. Дуже символічно, пам'ятаю, подумала я собі.. Десь тут мав бути пляж.. В голові пронеслися десятки нецензурних слів в адрес навігатора. Ми розвернулися.. і поїхали назад, майже навмання, до першого роздоріжжя.. Тішило тільки одне - пального нам вистачить.. Проїхавши ще трохи, дорога, врешті, почала спускатися.. І коли ми в'їхали в якесь село, важко було переоцінити полегшення, яке ми всі відчули. Ми побачили світло від будинків, малих дітей, що бавилися собі на вулиці та старших жінок, що розмовляли про щось своє. І тут ми тихо офігіли вдруге. Село не має іншого виїзду. Лише той, яким ми сюди і приїхали. А це означало, що нам потрібно ПОВЕРТАТИСЯ тою ж дорогою, тільки потім звернути на іншу дорогу, а на додачу пережити свої незабутні відчуття ще раз.



А - монастир, В - Село без виїзду, С - Роздоріжжя

Це було справді страшно. Але ми це зробили! Здавалося, що пройшла ціла вічність, перш ніж чергова зигзагоподібна дорога вивела нас прямо до готелю і моря..



Про повернення в Геракліон навіть мови не йшло. Зняли два номери і таки пішли на пляж, як і планували зранку :)



Прогулялися вздовж берега під зірками, вода приємно лоскотала ноги.. Потім вирішили повечеряти. Офіціанти певно добре хильнули собі вже, бо їх троха заносило зі сторони в сторону і язик трохи заплутувався між зубами. Ми певно сподобалися самому главному, бо він пригостив нас за свій рахунок якоюсь випивкою. Хз що то було, але ми не відмовилися). А потім нам снилися сни без сновидінь ;)

Прихильники