четвер, 11 травня 2017 р.

Грузія: Високогірне поселення Ушгулі, Сванетія. День П'ятий

Вночі бушувала гроза. І от настав довгоочікуваний і багатообіцяючий ранок. Було сонячно, однак залишки хмар все ще нависли над вкритою снігами Шхарою (груз. შხარა) - найвищою гірською вершиною Грузії, ховаючи її від наших очей.


Холодне свіже ранкове повітря бадьорить і п'янить. Клацаємо фотоапаратом і повертаємося в будиночок на сніданок - на смачну і ситну домашню грузинську їжу. Власниця будинку добре розмовляє російською та розповідає багато цікавого. А між іншим, в будинку є і туалет, і вода в крані, і навіть теплий душ! І це на висоті більше двох кілометрів над рівнем моря в Богом забутій місцині посеред гір на самому краєчку Грузії!


Туристи є гарним джерелом прибутку для місцевих. А з року в рік кількість охочих відвідати Ушгулі лише зростає.


Але далеко не все так гладко. А як же зимою, коли випадає сніг? А коли випадає сніг, то поселення стає відрізаним від світу. Тож чекають, поки той сніг зійде.. А щоб зима не захопила зненацька, то їздять в Местію і там закуповують продуктів на місяці вперед. 


Міст через річку. Важко собі уявити, що тут робиться, коли цей потічок розливається в бурхливу ріку під час весняної повені..


Тим часом над Шхарою все більше і більше згущаються хмари.. Ех.. не побачити нам всіх красот. Але це нам ще пощастило, що дощу нема!


Один з будиночків та вежа біля нього


Вежі на території Грузії, а зокрема Сванетії - це взагалі окрема тема. Історія сванських веж оповита загадками і таємницями. Досі достеменно невідомо, для чого вони будувалися. Згідно однією з теорій, вежі будувалися для захисту від ворогів. Однак будова та функціональність їх суперечать цій теорії. За іншою версією, вежі збудовані для захисту від сходження снігових лавин. Однак і ця теорія теж піддається критиці. За ще однією версією, перші вежі були таки бойовими. Небезпека минула, а вежі продовжували будувати, бо це стало своєрідною традицією. Ну бо як так? У сусіда вежа є, а в мене нема? Треба і собі вежу збудувати! Ну.. якось так :) Також місцеві жителі кажуть, що у вежах ніколи ніхто не жив, їх використовують лише як склади для зберігання..


Якщо бути точним, то Ушгулі (груз. უშგული) - це поселення, що складається з чотирьох сіл: Чажаші, Чвібіані, Жібіані та Муримелі. Загалом близько 200 осіб або ж 70 сімей. Тут є і школа, і церква, і навіть музей. Ми прогулялися по горбистій місцевості, оглядаючи вежі та будинки..


Від Ушгулі залишилося двояке враження: воно приваблює своєю красою та водночас відлякує своєю суворістю. Час спускатися з гір. 


По дорозі нам траплялися то поодинокі люди, то цілі групи людей. Втомлені дорогою, з великими рюкзаками на плечах. Всі вони рухаються сюди - до Ушгулі. А нам саме час їхати звідси. Це було дивно і незвично і я дуже рада, що ми сюди потрапили.


Їдемо в напрямку до Местії. За навігатором з Ушгулі це близько 50 км. та 2 години їзди. На відміну від Лентехі, дорога все ж таки є, однак місцями теж доволі екстремальна. 



Дорога пролягає вздовж річки Інгурі: з одного боку височіють скелі, з яких так і норовлять відколотися цілі брили каміння і загородити проїзд, з іншого - глибокий та крутий обрив. І найменше, що хочеться побачити в такий момент - то це машину, яка їде назустріч, бо місця для маневрів не так вже і достатньо..



Зовсім не дивно, що зимою Ушгулі практично відрізане від світу.


Спустилися на більш-менш добру дорогу. Ну все, тепер вже не страшно. Можна зупинилися і спокійно трохи прогулятися. Красиво навколо. І дихається так легко. Назбирали трохи суниць. Смакота! 


Маленька церква на пагорбі..


Починає накрапати дощ. Аж раптом - річка посеред дороги. Річка річкою, а їхати треба


Приїхали до Местії. Накрапання переросло у повноцінний дощ. Намокли в пошуках вечері. В готелі зіграли в Діксіт, попили чаю та сфотографували нові вежі, однак тепер вже з підсвіткою :)


Незрозумілі дивні і химерні вежі.. Вони мені сьогодні мабуть вже снитимуться :)

Прихильники