понеділок, 3 квітня 2017 р.

Грузія: Вардзіа. День Другий

Снідаємо в готелі в Тбілісі і кидаємо короткі погляди на вулицю - нам мають доставити орендованого позашляховика Nissan Patrol. Домовлений час спливає, а машини все нема і нема.. Нарешті! Хоч і з затримкою, однак приїхав наш танк! Інші машини губляться на його фоні та здаються такими мініатюрними :) Поки Андрій тестує машину та уточнює нюанси, ми дожовуємо свої булочки та очікуємо на посадку. Аж тут виявляється, що нема замовленого нами дитячого крісла в машину. Дядько щиро з нас дивується: чого кіпішуєте? Посадіть дитину на заднє сидіння, дєлов то.. Ух.. Став Андрій телефонувати в їхню кантору: де крісло? Ага, зараз таксист підвезе.. Чекаємо таксиста. Чекаємо-чекаємо.. В кожній проїжджаючій повз нас машині вбачаємо його. А це виявляється не він. Що за чортівня?! Ми вже давно мали б бути в дорозі! Приїхав! Привіз клісло! Аж тут виявляється, що воно не кріпиться нормально до машини.. З горем пополам вчепили його. Поки ми вовтузилися біля машини, вибігла якась жіночка з готелю, стурбовано волаючи: ей, ви куди?? а заплатити за номер?? Ем.. так ми і не збиралися нікуди втікати. Зараз заплатимо.. Таке-от делікатне нагадування.. Все, їдемо!

З такою машиною ніякі дороги Грузії нам не страшні! - думали собі ми. Однак на вибоїнах нас частенько збовтувало і струшувало, чи то пак утрамбовувало. І кондиціонер працював на слабеньку трієчку. Але загалом машина крутааа, факт :) І багато чого бачила на своєму віку - по ній видно ;) Куди ми їдемо сьогодні? До Вардзії, але про неї трохи згодом. 

Більш-менш нормальною дорогою доїжджаємо до ущелини річки Храмі (груз. ხრამი) поблизу міста Цалка (груз. წალკა).


Ну а далі можна було продовжувати спокійно рухатися цією ж дорогою, але хто ж би то шукав легких шляхів? Можна ж зрізати! Вкоротити шлях і поїхати напряму. То й що, що їхати доведеться грузинськими полонинами? Зазвичай такі "зрізання" призводять до більших затрат часу, ніж якщо б їхати в об'їзд. І цей раз не став винятком. Скидається на те, що життя нас нічому не вчить :) Але ж яка краса відкривається перед нами! 


Тим часом над головою зловіще нависають важкі чорні хмари, які, здається, от-от впадуть на землю. Вони створюють якусь таку особливу атмосферу..


Зараз ми знаходимося десь в лугах посеред Цалкського плато (груз. წალკის ქვაბული), висоти якого коливаються в межах від 1500 до 1700 м.


Проїжджаємо повз Цалкінське водосховище..


Проїжджаємо повз занедбані та напівзруйновані будинки, вкриті травою. Схожі будиночки ми бачили і в Ісландії.


Зупиняємося трохи, прогулюємося вздовж берега.. Що це там таке червоніє? Маки? Такі величезні дикі маки? Неймовірно просто..


А тим часом дорога плавно звужується, допоки не перетворюється у протоптану стежину в траві.. І тут хмари не витримують і таки проливаються дощем. Знаєте, це фантастично! Десь невідомо де, посеред грузинських лугів, на неопізнаній дорозі ми їдемо і бачимо, як на нас рухається стіна дощу, наздоганяє нас, барабанить по капоті, норовить пролитися у опущене вікно.. Я приглядаюся і бачу, як колишуться квіти конюшини під натиском стихії, як наче гребенем розчісує дощ довгу трав'яну шевелюру полів.. Це були наче кадри макрозйомки з якісного кіно. Це було так захопливо! В цьому було стільки романтики..


Але вся романтика враз розвіялася, коли колеса нашої машини стали буксувати по мокрій траві, не маючи доброго зчеплення з землею.. А коли з-під коліс почала плювками летіти багнюка, ми зрозуміли, що пора вшиватися чим швидше, допоки ми не застрягли по коліна в болоті. А потім взагалі зникли будь-які видимі сліди дороги і нам довелося їхати практично навмання, керуючись лише напрямком. Машиною добряче трясло на неідеальностях та нерівностях такого маршруту. Доводилося декілька разів зупинятися і перевіряти, а чи проїде машина ось тут, чи не загрузне, не провалиться і не насадиться черевом? Знаєте, це вже стає гарною традицією: орендувати з Мартою і Дмитром машину, заїхати невідомо куди, а потім вигрібати :) При тому викид в кров адреналіну як і нові пригоди на свої п'яті точки гарантовано :) Крит тому в підтвердження ;)


Хух! Ми збилися з дороги, проїхалися по болотах та високих травах. Набралися страху, проїжджаючи по глибоких ровах - лиш би не насадити машину черевом, лиш би не загрузнути в багнюці.. Ми подолали бездоріжжя і на горизонті появилися обриси дороги. Аж тепер видихнули з полегшенням :) В порівнянні з тим, по чому ми щойно їхали, цю ледь помітну в траві стежину можна сміливо назвати німецьким автобаном :) 


Дорога привела нас до якогось села. Маленькі убогі хатинки, а довкола них.. клумби з квітами? присадибні ділянки з картоплею та помідорами? Ні. Довкола них - цілі гори засушеного гною.. Але гною не простого, а змішаного з соломою, висушеного та дбайливо порізаного на шматки. А далі - то вже яке в кого відчуття прекрасного: хтось з таких коржиків викладає собі височенну загорожу довкола всього будинку, а хтось.. тадам! робить усілякі ялиночки та інші "скульптури", які стоять прямо посеред подвір'я. Це ж уявити собі складно, який запах висить там цілодобово, коли ті коржики ще свіжі і лише проходять стадію висушування.. Потім їх використовують як паливо для обігріву приміщення. Та і для приготування їжі теж.. Це насправді страшно, бо скидається на те, що так далеко від цивілізації альтернативи просто немає. Це трохи шокує..


Рухаємося далі. Вже вкотре зупиняємося, щоб пропустити корів. Корови в Грузії - взагалі окрема тема. Часом здається, що ти зовсім і не в Грузії, а в якійсь Індії і корови тут - тварини священні. Бо, власне, поводять себе так, наче вони безсмертні :) Однак ми чемно зупинялися і чекали, коли всі корівки плаааавно пропливуть через дорогу і звільнять проїзд. А вони особливо і не спішили, стояли собі посеред дороги і мали нас в носі - типу вам треба, ви собі і об'їжджайте як хочете.


Отак мало-помалу ми стали під'їжджати до Вардзії. А навколо - краса неймовірна!


З першого погляду не відразу розумієш, що саме знаходиться перед тобою. Скидається на те, що це якась рихла скеля. Але ні, коли під'їжджаєш ближче, то бачиш, що всі ці комірки - це приміщення одного великого монастиря!



Так як через всі ці скорочення шляху ми добряче спізнилися, то часу для огляду монастиря залишалося все менше і менше. Стрімка дорога до цілі..


Вардзіа (груз. ვარძია) - середньовічний печерний монастирський комплекс. В скелі висічено декілька сотень келій, церков, каплиць, бібліотек та інших приміщень. Це справді вражає! Монастир має вісім поверхів, а його келії сягають на 50 метрів вглиб скелі!


А знаєте, що він мені нагадує? Термітник. Схоже ж, ні?


Сонце поволі котилося до заходу, а штучного освітлення в монастирі немає. А ходи та лабіринти в ньому висічені далеко вглиб. І чим далі в печери - тим менше світла. Рухаємося вже з ліхтариком на телефоні. Але це доволі небезпечне заняття. Андрій з Дмитром якимись потаємними ходами викарабкалися на наступний поверх, ми ж Мартою чекати на них в повній темряві.. Знаєте, задоволення не з найприємніших. Відчуття тривожності не покидало. А хлопцям, здається, було в кайф навпомацки досліджувати Вардзію. Зрештою ми запротестували і виявили бажання, щоби наші дослідники повернулися до нас. 


Монастир створювався в 1156-1205 роках за правління Георгія ІІІ та його дочки цариці Тамари. Що цікаво, на сьогодні Вардзія є чинним монастирем.


В центрі монастиря розташований головний храм на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Нажаль ми приїхали надто пізно і храм був вже зачинений. 


Фрески на стінах та стелі, що збереглися до нашого часу


Дзвіниця


Повірте, це справді вражає! Сюди справді вартує приїхати.


А ось тут частина монастиря загороджена. Там і надалі живуть люди. Мені важко собі це уявити. А зимою ж як? Але факт залишається фактом.. 


Ми добряче нагулялися по сходинках, поверхах та лабіринтах Вардзії. Ноги пружинили і нили. Час спускатися.


А тут зовсім поруч має бути наш найкрутіший за всю подорож готель. Ми всі в очікуванні.. 


Тааак.. здається готель себе не виправдав.. Але ночувати все одно десь ж потрібно.. Надобраніч! Зустрінемося завтра! :)


Наступне: Далі буде..>>

Прихильники