четвер, 30 серпня 2012 р.

Райхенрау-Ан-Дер-Ракс (Reichenau an der Rax)

Прокинувшись вранці, важко було повірити в те, що цієї ночі ми вже встигли побувати серед безкрайого кукурудзяного поля та дивитися, як падають персеїди. Здавалося, що то все нам наснилося - настільки розмитими і нереальним здавалося це спросоння. Цікаво так :) Хотілося ще трохи повалятися в ліжку, але під вікнами нас чекало орендоване авто, а час оренди невблаганно спливав. То ж спати було якось глупо :) Довго не думаючи, вирішили їхати в Reichenau an der Rax. Та піднятися на сейлбані (фунікулері) в гори. 


Подолали близько 90 км. І от ми на місці. Купили білети. Наш номер 53. На табло ж висвітлювався поточний номер сорок якийсь там.. Як виявилося згодом, це був номер не посадочного місця, а посадочної групи.. Так що часу в нас було вдосталь. І це мало тішило.


Оглянувши по два рази всі сувенірні лавочки, намотавши декілька кіл в приміщенні, вийшли на вулицю, де і побачили український прапор :) Це вже перетворюється в таке собі хоббі - фіксування поєдних блакитного та жовтого кольорів :) Спустилися до ріки..


Провести суботній день в горах вирішило багато людей, про що явно свідчила заповнена парковка та автомобілів, які паркувалися вздовж дороги хто де міг.


Вода у ріці була дивного смарагдового кольору і ми зачудовано дивилися на неї, намагаючись збагнути, що саме надає їй такого кольору. Подивитись на місцеві води спустилася якась парочка з собокою. А за хвилину собака  з розбігу шубовснув у воду, доплив до середини і спокійнісінько, не торкаючись ногами дна, розвернувся і поплив назад. Коли він виліз на сушу, ми інстинктивно відступили назад, знаючи, що буде далі, навіть без інформативного викрику жіночки "Ахтунг!" Собака виліз на сушу і зробив те, що робили ще його далекі предки і що зробив би будь який інший собака на його місці - так затріпався всім тілом, що бризки від нього розлетілися в радіусі декількох метрів :)


На нашу превелику радість фунікулери рухалися доволі швидко. Ще трохи почекавши, підійшла наша і черга. Людей набилося в кабінку фунікулера, як шпротів у банку.  За хвилину двері зачинилися і ми стали підніматися вгору. Рухались плавно, але час від часу кабінкою дьоргало і це супроводжувалося з одного боку лякливими "ойой" а з іншого смішками та жартиками з тих, хто "ойойокав" :) Піднімалися ми якихось декілька хвилин, насправді нічого особливого.. Я то уявляла собі, що наш шлях пролягатиме на шаленій висоті над ущелинами та прірвами :) Але не тут то було :)


І от ми приїхали. Відразу в очі кинулися столи, лавочки і купа людей, які щось жували за тими столами. Цікаво так.. Таке враження, що вони сюди перекусити приїхали :) Оглянули навколишні краєвиди, вони нас не особливо вразили, то ж ми вирішили піднятися стежкою трохи вгору..

 
За декілька хвилин ходьби перед нами відкривалися все нові і нові масштаби..


Ми були десь на рівні вершини гори Пікуй, але тут цього абсолютно не відчувалося.. І атмосфера якась не така трохи була.. Не гірська, чи як то пояснити? А ще було дуже багато людей, я навіть не очікувала, що буде стільки. Все ж таки, австрійці не лінуються, дбають про своє здоров'я. Багато було старших жіночок і мужчин, багато і зовсім малих дітей. І навіть собак багато було)



Ну і, власне, ми


А ще я була єдиною підкорювачкою Альп в спідниці і босоніжках :) Більше ніхто до такого не додумався :)


Я була здивована, можна навіть сказати вражена, коли побачила тут одну жінку на костилях та одну в інвалідному візочку.. Це чудово, що люди з обмеженими можливостями можуть піднятися сюди, подихати чистим повітрям, прогулятися. Здавалось би, все ідеально, але от вже занадто цивілізовано.. і буденно - як сходити в магазин за покупками. Навіть важко то назвати, що ми були в горах - так, на прогулянці. Ну і, звичайно, трохи фото. Куди ж без них? :)





На саму вершину підніматися в нас не було часу. До восьмої вечора треба було встигнути вернутися до Відня та віддати орендовану машину. Дійшли тільки до будиночку, що на фото і повернули назад.

А коли вже добряче віддалилися від того будинку, то почули гуркіт в небі і,піднявши голови, побачили вертоліт, який куружляв, шукаючи місце для посадки.



Ех, шкода, що ми не затримались там ще трохи - вертоліт приземлився в кращих традиціях жанру - здіймаючи хмари пилу навколо себе :) Цікаво, що там такого трапилося?


Ми були дуже неприємно здивовані, коли зрозуміли, що за нашим номером до відправлення вниз прийдеться чекати півтора години! Та за цей час легко можна було б спуститися своїми ногами! Але ми ж заплатили вже за білет у дві сторони. І, як на мене, ця сума себе не виправдала. Довелося чекати..


Машину ми здавали практично впритик, але в час вклалися.

Висновок дня: пішки більше треба ходити ! ;)

Прихильники