Про парашути, страх і маленькі перемоги

Я належу до тих людей, у яких планка інстинкту самозбереження піднята достатньо високо. То ж всякі небезпечні для життя, здоров'я та психіки розваги обходять мене (а я - їх) стороною. Тому я сама собі дивуюся, що це сталося. Я це зробила! I did it!! Ich habe das gemacht!!! Я стрибнула з парашутом! То ж мене просто розпирає від емоцій. Це було неймовірно!

А знаєте, що виявилося найстрашнішим? Подача заявки на участь. Страшенно хотілося знайти якусь відмазку, відкласти до невизначеного наступного разу. Руки тремтіли, але все ж букви дивакуватими каракулями лягли на папір. Все. Заповнила анкету і поставила підпис - діватись нікуди. 

А потім все закрутилося-завертілося: костюм, спорядження, інструктаж.. Якось навіть не вірилося, що все це відбувається зі мною

Все, йдемо до літачка. В голові рояться думки: лиш би нічого не забути, лиш би нічого не наплутати! 

Я була певна, що десь там над хмарами, серце шалено стрибатиме в класичному панічному танці. І я досі не розумію, як так сталося, що я була на диво спокійною, зібраною і адекватною. Знаєте, це як в тому анекдоті: чого там боятися, ти ж не боїшся google maps? :)

І це чиста правда! З висоти 4 км абсолютно втрачається відчуття реальності і відчуття висоти. Та й часу особливо нема, щоби вдивлятися у відчинений люк та прискіпливо розглядати землю. 

Отож літачок набрав достатню висоту і все почалося.. Ось сиділи попереду мене люди - і вже їх нема, їх наче засмоктало кудись в інший вимір. І от наша черга. Легенький ривок - і ти падаєш..

Я ніколи в житті не думала, що вільне падіння відчувається саме ТАК. Як?  Наче ти зовсім і не падаєш, а просто висиш у повітрі, а в обличчя тобі дме сильний вітер. Настільки сильний, що якщо розтулиш рота, то твоя голова надується, як величезна повітряна кулька :) 

І це продовжується безконечно довго. Це відчуття неможливо описати. Ейфорія в чистому вигляді. Напевне ще ніколи в житті мої очі не були так широко розплющені, як тоді. Але ні, не від страху, а від неймовірного подиву! Хотілося прожити і запам'ятати кожну секунду. Чи думала я про те, що парашут може не відкритися? Ні, абсолютно ні. Такі думки почали мене навідувати багато часу потому :) 

Ти летиш вниз з шаленою швидкістю, але з такої висоти земля ще не встигає помітно наближатись і тобі здається, що ти летиш вже цілу вічність. Дивлюся на свої руки, на пальці, які ворушаться від повітря, яке протікає крізь них. Це заворожує. 

Зараз, коли я переглядаю фото з польоту, то бачу, що на всіх знимках замість переляканої гримаси, на моєму обличчі якась така дивна блаженно-божевільна посмішка. Мабуть, в цілях власної безпеки, мені не варто стрибати самій ;)

А тоді різкий звук і таке відчуття, наче ти пробкою від шампанського вистрілюєш назад в небо :) Відчуття справді таке, наче ти в долю секунди змінюєш свою траєкторію і летиш назад, в небо. А це просто розкрився парашут і швидкість падіння різко зменшилась.. А потім - тиша. Інструктор пропонує виконати деякі трюки, я погоджуюсь і він закручує нас по колу, ефектно так закручує :) Повільно починає наближатися земля..

Я на декілька хвилин відчула себе птахом, відчула і відкрила для себе щось абсолютно нове. І це було чудово! 

А потім було приземлення. А вже потім мене почало плющити від емоцій :) Я щаслива, що я це зробила, хоча це вийшло дуже спонтанно і "за компанію". Дякую за це! ;)