Сходження на Говерлу

Мандрівка на Говерлу планувалася на суботу, але через певні непередбачені обставини її було перенесено "на коли вийде". І це "коли вийде" припало на 12 ночі. Нашвидкоруч склавши речі, ми сіли в машину і разом з Олею та Тарасом таки вирушили підкоряти Говерлу! :)

Наготувала зранку канапок з  домашнього сиру, яким час від часу підгодовувала Бакса.  Хех, а Бакс за нами скучив). Бігав, радісно гавкав і кусав за ноги маленький пухнастий і злий клубочок шерсті. 

О 9 годині ми виїхали. День обіцяв бути сонячним і теплим. Я озброїлася фотоапаратом і полювала з вікна машини на гарні краєвиди.

Довго вагалися який шлях вибрати: в об'їзд через Івано Франківськ,чи напряму невідомими сільськими дорогами. Будучи в гарному настрої, вирішили дослідити села). На кілометрів 20 ми, звісно, виграли, але от чи виграли в часі, це ще невідомо). Їхати розбитими огризками доріг було якось не дуже приємно.. Але зато мені вдалося трохи побути водієм! Пасажирам сподобалася моя їзда, тож мені навіть запропонували рулити машиною ще трохи! :)

А сонце вже добре так пригріло і злісно сліпило очі.. Заїхали в Надвірне, зайшли в магазин купити води і до води. Цікаве таке місто. Варто приїхати сюди ще раз і оглянути його і близькі до нього населені пункти. І взагалі, треба об’їздити всю Івано-Франківщину! Впевнена, тут є надзвичайно багато цікавого!  Їдемо далі.. 

Приїхали ми у Яремче. У пошуках водоспаду натрапили на декілька цікавих штуковин. Якась невідома конструкція: чи то міст, чи то що.. Андрій піднявся по тій штуковині на верхівку  і дослідив, що вона закінчується обривом... 

І взагалі, в тій місцині на маленькій площі було якось дуже багато мостів. 

Дивимося з МОСТА на річку:

 

 Дивимося на МІСТ збоку:

 

 Дивимося на МІСТ знизу:

 

Ще був один розвалений міст, але він сюди до колекції мостів не увійшов :) Там же грів боки на сонечку Х-Факторівський автобус:

Як виявилося, до водоспаду треба було проїхати ще трохи вперед.. Ну ми і поїхали, але щось не розрахували сил і проскочили.. Назад повертати було якось не охота. На замітку: треба приїхати сюди ще раз і таки потрапити на водоспад!

Намотавши ще трохи кілометражу, майже впритул наблизилися до своєї цілі. Перед нами опустився шлагбаум як символ того, що треба йти в касу і платити гроші за прохід. 20 гривень.

 Після оплати червоно-біла перешкода піднялася і звільнила нам проїзд. 

 

Ще кілометрів 6-7 менш-більш пристойною дорогою і ми опинилися на базі. Тут же до нас прийшов дядько, почав балакати на всякі обхідні теми. Все прояснилося, коли він сказав заплатити 10 грн за стоянку. Якось так дядько дуже здалеку підійшов до виконання своєї роботи).

Перекусили трохи, взяли теплий одяг в рюкзаки і почали своє сходження близько першої години. На всяк сфотографували собі карту маршрутів:

В порівняні з Пікуєм і Лопатою, місцевість була дуже незвичною. Біля підніжжя – ліс. Але який ліс! Вимита дощами земля була покрита суцільним килимом.. коріння! 

 Я такого ще не бачила! Це було дуже ефектно! Як картинки з фільму. Підйом був достатньо стрімкий, то ж коріння слугувало такими собі природними сходами, по яких, до речі, було дуже навіть зручно підніматися вгору. 

 Ми обрали синій маршрут – стрімкий. Краще трохи більше попотіти, але менше портатити часу на підйом, аніж розтягувати це задоволення надовго.  То ж,  керуючись синіми мітками на деревах, ми досить швидко подолали першу частину шляху. І тут знову несподіванка: стежина вгору, декілька ялин, а за ними відкривається вид на Говерлу! 

 

 Оце мені подобається! Це так класно бачити кінцеву точку, аніж йти-йти-йти-йти стежками-лісами і не бачити тому кінця-краю. А тут все чітко: завдання поставлене і «цель ясна». Якось аж радісно стало, бо до мети рукою подати! 

 

 Чи то ми пізно почали підйом, чи то просто всі піднімались пологим маршрутом, бо за нами не піднімався практично ніхто, лише хмари людей повз нас спускалися вниз. Великі групи школярів, компанії студентів та пари сиділи на камінні і відпочивали. Мені якось то не вкладалося в голові: як то можна відпочивати так довго на спуску? Бо ж усвідомлення того, що вертаєшся додому мало б підганяти з усіх сил.

Отак я собі йшла і приглядалася до техніки спуску: стрибання з каменя на камінь, біг стрімголов вниз, гальмування в кущах тих, хто не вписався в поворот, або ж дуже заманлива і досконала техніка спуску – на спині! Правда чужій).

 

 А як гарно навколо!!! Зробиш лише декілька кроків вгору, а перед тобою вже відкриваються нові і нові краєвиди-горизонти! Це просто не до порівняння! Та і не  описати того словами. То треба бачити. 

 

 

А на горі було ще купа чорних цяточок-комашок-людей. І в кожного своя мотивація для підйому..

Закінчилася стежка в зарослях і почалися громіздкі брили каміння. І знак прикладної математики на одній із брил :)

 І крутий підйом. Навіть страшно подумати, що тут твориться в дощову або вітряну погоду! Тоді Говерла, мабуть, не здається такою дружелюбною як зараз а показує свій характер, небезпечний для життя і здоров’я людей. Але нам пощастило: сьогодні вона була дуже милою, люб’язною і привітною.

Але постійний крутий підйом крав сили все швидше і швидше.. Дихання і серцебиття більш-менш внормувалися,  але ноги починали нити все більше і більше..  А до вершини все ще залишалося «рукою подати»...

 Зупиняєшся на хвильку перепочити і намилуватися не можеш тою красою!

 

 

І от ще з десяток метрів і ми на вершині!.. Малої Говерли.. Тут поставили пам’ятник сміттю: на палку поначіпляли пластикових пляшок. Люди, забирайте своє сміття з собою!!!

 Останній ривок. Він, як завжди, найважчий. Але перд ним можна трохи полежати :) 

Так, ми змогли! Ми це зробили! Ось він – хрест, і ось вона – вершина! 

  І радість, щира радість! :)

 

І ТАКА КРАСА навколо! На декілька хвилин ми перебуваємо НАД всією Україною з майже усіма її жителями (за винятком людей поруч)! 

Ми вище їх усіх.  

Навіть птахи, і ті літають трохи нижче нас). 

 

 

 

Піднімалися 2 години і 15 хвилин. Не знаю, багато це чи мало, але ми в будь-якому випадку молодці. Полежали, відпочили, пофотографувались, переклали одному іноземцю надписи на табличках..

 

 

Ще раз оглянули краєвиди навколо перш ніж почати спускатся назад. 

І якось так трохи сумно стало. Хотілося максимально увібрати в себе той дух і настрій, всю красу підкореної вершини і неймовірні краєвиди з неї.. Хто знає, можливо в суєті життя я більше такого не побачу, а може навпаки, я повернуся сюди ще не раз, цього не знає ніхто. Поживемо – побачимо. Треба сподіватися на краще.

 

І все. Спускаємося. І знову наввипередки з сонцем). І знову сонце спускається швидше за нас).

 

А спускатися насправді не так то і просто! Ноги вже не просто ниють, а починають серйозно істерити). Стрімко спускаючись вниз по кам’яних брилах моя асоціативна уява малювала мені картинку маслом: гірський козел, який вправно стрибає між камінням. Якось глупо трохи). Але картинка в уяві була дуже чіткою). Але то якись ліричний відступ.

А спускались ми насправді дуже швидко, постійно обганяючи людей попереду.  Стрімкий спуск, каміння, зарослі кущів, ліс з корінням назовні, місток через струмок – і ми вже знову на базі! Купили собі магнітика з Говерлою, закинули рюкзаки в багажник і поїхали додому. 

По дорозі у Ворохті зупинилися повечеряти. І щось мене дьорнуло замовити солянку. Знала б я з чого вона готується... Офіціянтка, глянувши в мою тарілку, сказала, що я великий їдака. Малося, мабуть, на увазі, що я їм по-свинськи). Я ж то, наївна, думала, що там будуть всякі огірочки мариновані, цибуля, овочі.. 

А далі була довга дорога додому.. Дуууже довга. І тяжка. Страшно тягнуло на сон. Але на передньому сидінні спати ж не можна, аби не падав бойовий дух водія. Боротися зі сном було тяжко.. Врятувала кава на заправці і холодне повітря привело до тями. По дорозі ще побачили лисицю! До хати попали десь коло 2-гої ночі..

Гарний був день!