Париж, Франція (Paris, France)

 "Ми помрем не в Парижі, тепер я напевно це знаю.."

("Мертвий Півень")

Мабуть немає такої людини, яка не хотіла б хоч раз побувати в Парижі, і в кожного на це будуть якісь власні причини: архітектура, історія, шопінг, висока мода, національна кухня, чи все це разом взяте). Моя ж паризька мрія бере свій початок з далекого дитинства, коли я вздовж і впоперек перечитувала романи Дюма про мушкетерів, королів та кардиналів, про придворні інтриги та дуелі, прекрасних дам та безстрашних лицарів, про гордість, честь та відвагу.. Дуже добре пам'ятаю товстезні книжки з потріпаною червоною обкладинкою та пожовклими від старості сторінками зі специфічним бібліотечним запахом. А потім мене вже було не відірвати від них. І вже тоді я мріяла і вірила, що колись таки я побачу Париж. І от п'ятнадцять років опісля дитяча мрія здійснилася :) А посприяли нам в цьому супердешеві білети на літак від Ryanair.

Скласти список місць, які ми маємо відвідати було дуже нелегкою спраою, бо, як виявилося, їх настільки багато, що вкластися в два повні дні практично неможливо. Хіба за допомогою телепорту. І то не факт. Але так як надія помирає останньою, я повиписувала координати "точок" з великим запасом з думкою "а може таки встигнемо?".

День 1.

Навчені невідповідністю погодних умов в різних закутках Європи (читай брюссельським холодом), ми повдягали на себе теплі светри, куртки, шкарпетки і ні разу про це не пожаліли. Схема доволі стандартна: автобусом приїхали до Братислави, а звідти літаком до аеропорту Бове (Aeroport Beauvais (BVA)). Ну а з самого аеропорту ще годинку їзди до Парижу шатлом. І ходить він по графіку з інтервалом хвилин у 40. За розкладом автобус мав би вже відправлятися, а він ще навіть не приїхав. То ж вже встигла вишикуватися здоровенна жива черга. Ми оцінили своє розташування відносно черги і надіялися, що попадемо в число щасливчиків, яким не доведеться чекати наступного шатлу. Чекаємо-чекаємо, а автобуса все нема і нема.. Аж тут завів двигун автобус з надписом "Діснейленд", що стояв трохи подалі, і всі люди, не зважаючи на чергу, гуртом ринули до нього.  Виявилося, що то хибна тривога. Над'їхав врешті "наш" автобус і люди ринули всі назад). Наше положення в загальній давці погіршилося. Хех, але нам пощастило - поки люди перед нами знервовано запихали свої чемодани в багажне відділення автобуса, ми спокійнісінько пройшли в салон зі своїми рюкзаками, радіючи відсутністю в нас здоровенних валіз :) Так як "стоячих" перевозити тут не прийнято (а наші львівські водії такого неподобства просто не допустили б ;)), то після останнього "сидячого" двері зачинилися і ми рушили, залишаючи позаду десятки невдоволених людей. Пасажирів зобов'язали пристебнутися. Тим часом поволі опускається ніч.. І от ми вже зовсім близько, бо автобус сповільнюється і починає рухатись зі швидкістю черепахи - ми в пробці.. Довжелезній, безконечній, жахливо повільній і виснажливій пробці. А я то вже встигла забути як це стояти в ній. За вікном ми побачили вежу! Своїми думками я була вже біля неї, а от тіло моє продовжувало залишатися в автобусі.. Врешті ми приїхали! Радості моїй не було меж. Знайшли метро, яке тут, до речі, досить специфічне, але про це згодом, і поїхали в готель. Готель виявився не менш специфічним. Так як подорож наша була бюджетною, то і готель ми обрали відповідний - найдешевший з того, що було - 50Є за ніч. Зразу нахлинула ностальгія за Афінами з чудовим комфортним номером в центрі міста - всього 30Є за ніч зі всіма зручностями.. Не те щоби ми були надто вибагливі, але то, що ми побачили, ввело нас в легкий ступор.. Я вже навіть мовчу про целофанові матраси і вилинялі покривала. Вікна - от що лякало нас більше всього. Мало того, що опалення ще не включили (а було холодно), так ще і вікна не закривалися. Взагалі. Замість защіпок на них був лише шматочок ... скотчу, який можливо колись і слугував защіпкою, але вже давно "зносився". І навіть це ще не кінець, зараз буде найцікавіше - з внутрішнього дворика готелю проводилися ремонтні роботи і, відповідно, прямо під нашими вікнами.. тадам!.. стояли риштування! Ласкаво просимо через вікно до нас в гості! Отакий собі прохідний двір. Нам ще пощастило, що хоч туалет був в номері). Власник готелю англійською балакав дуже зле, то ж доводилося застосовувати міміку і жести). Вийшли на вулицю в пошуках води. Пройшлися безлюдними вуличками. Зупинилася на хвилину, сказавши вголос: "ми ж в Парижі!" і сама собі якось не повірила). Знайшли якийсь кіоск, де повар готував якесь канапе і так вертів його голими руками, що аж їсти перехотілося, бррр.. Купили воду і повернулися по дооовгих кручених сходах в номер. Парадокс, але серед ВСІХ номерів, де ми тільки бували, цей номер виявився найдорожчим і найгіршим одночасно.

День Другий

Зранку падав дощ. Клаптик похмурого сірого неба, зятягнутого брудними хмарами, що визираз з-поміж заляпаних фарбою риштувань, не викликав ніякого ентузіазму. Ми зібралися з духом і вишли полювати за сніданком). Недалеко біля нас побачили продуктовий магазин. Всередині - тьма-тьмуща найрізноманітніших продуктів, починаючи від стандартних загальновідомих, закінчуючи якимись дивними штуковинами, які ми не ризикнули купити і спробувати). А вже на виході купили французький багет. Тепер в нас буде справжній французький сніданок! :) Багет виявився звичайним багетом, але було все таки смачно). Поснідавши закупленим добром в номері, врешті пішли в місто. А тут як на зло дощ. Але на щастя є парасоля).

Отак блукали ми під дощем, аж поки не дійшли до першої "точки", яка була найближчою до нас - національний центр мистецтва і культури ім. Жоржа Помпіду (Centre Georges-Pompidou). Як виявилося, до 26 років вхід безкоштовний. Приємно.

Центр Помпіду (Centre Georges-Pompidou)

Трохи інфи з Вікіпедії:

Будівля футуристичного стилю має в довжину 166 м, завширшки 60 м і у висоту 42 м. Побудована за новаторськом проектом Ренцо П'яно та Річарда Роджерса, який переміг серед 680 конкурсних робіт. Оригінальна ідея архітекторів полягала в розташуванні всіх технічних конструкцій (арматурні з'єднання, всі трубопроводи, ліфти та ескалатори) зовні будівлі, що дозволило максимально вивільнити корисну площу до 40 тис. кв.м. Арматурні з'єднання пофарбовано білим кольором, вентиляційні труби - синім, водопровідні - зеленим, електроподводка - жовтим, а ескалатори та ліфти - червоним.

Так як я не професіонал і навіть не поціновувач сучасного мистецтва, то мені важко давати будь-яку оцінку побаченому. Але суто для себе сучасне мистецтво я поділяю на два типи: "подобається" і "не подобається". Ан ні, вибачте, на три типи, забула ще "відверта дурня" :)

"Подобається"

Тю, дайте мені пензля і фарби і я накалякаю вам навіть більше і краще :-Р

Мен ін блек :)

"Тю, а то що за інфузорія туфелька?.. Га?.. Хто-хто автор?.. Пабло Пікассо?.. Хм.. А все таки щось в цій картині є.. Угу, однозначно.. Якась така глибинна суть.. І взагалі, то дуже змістовна і глибока картина! От ви неуки, то ж шедевр!"

Ще трохт Пікассо

Отто Дікс

 І знову Пікассо. Кубізм

І взагалі.. Вважаю, що справді істинне значення і сенс всі ці картини мають ЛИШЕ для самих авторів, бо тільки вони знають всю правду і тільки їм відомі всі емоції і переживання, вкладені в кожну окрему роботу. А для всіх сторонніх глядачів всякі філософські роздуми про сенс, значення і глибину будуть лише пустими інтелектуальними потугами. 

Невідома штукерія

Це було досить цікаво. Кожен бачить світ по-різному, кожен трактує світ по-різному. І в цьому ми всі різні. І це прекрасно.

 А недалеко біля центру Помпіду знаходиться фонтан Стравінського (Fontaine Stravinski)

оложен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонт.

фонтана Стравинского, который расположен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонтан украшен необычными авто.

фонтана Стравинского, который расположен поблизости от Центра Помпиду (площадь И.Стравинского – place Igor-Stravinsky). Фонтан украшен необычными авто.

Фонтан Стравінського (Fontaine Stravinski)

Дощ то падав, то переставав, чим суттєво утруднював наше пересування містом.  Так крок за кроком ми дійшли до ріки Сени, перейшли міст і опинилися на острові Сіте

Саме там знаходиться ще одна споруда, яку я також ще з дитинства мріяла побачити - Собор Паризької Богоматері (Notre Dame de Paris). І коли ми вже вийшли на вулицю, з якої відкривався вид на собор, почав несамовито лити дощ. Забігли в кафе з ходовою назвою "Квазімодо" перечекати дощ і заодно пообідати. Згодом зрозуміли, що заходити в кафе на одній з найбільш туристичних вуличок було помилкою. Замість гарячого шоколаду принесли ледь тепле капучіно, а добре прожарений стейк принесли напівсирим, бррр... До того, офіціанти напористо викурювали з закладу тих, хто "вже поїв" і просто балакав за столиком. такий собі конвеєр. Але нарешті дощ перестав падати і ми пішли до Собору Паризької Богоматері. Пам'ятаєте однойменний роман Віктора Гюго? Красуню Есмеральду та потворного горбатого Квазімодо? Перечитавши вздовж і впоперек книжку, я довго мріяла потрапити всередину собору, наповнитись його атмосферою, піднятись на вежу і поглянути на Париж з її висоти...

Але потрапити всередину виявилося не так просто. Черга до входу була тааакою (на фото вище навіть не вся вмістилася в кадр), що в мене самої  стала закрадатись думка: а чи варто? Але я викинула дурні думки з голови і ми стали в кінець). На моє превелике здивування, черга рухалася дуже швидко і вже за декілька хвилин ми стояли на порозі.. Я глибоко вдихнула і намагалася усвідомити, що я вже там, там, куди колись могла переноситись тільки думками, читаючи роман Гюго).

Трохи насторожував надпис остерігатися кишенькових злодіїв і щиро дивувало те, що в декількох кроках від напису "фотографувати зі спалахом ЗАБОРОНЕНО", перекладеного на п'ять(!) мов та ілюстрованого всім зрозумілою картинкою, то тут то там до непристойності часто блимали спалахи. Ну має ж бути якась хоча б мінімальна повага?

Ми сіли на лавочку поближче до вівтаря і прислухалися до ледь чутної музики, яка линула десь з дальніх закутків собору. Вона приносила якесь таке умиротворення і спокій. Ніяк не хотілося покидати стіни Собору.

Виходячи з собору, краєм вуха я вловила знайому мову: "да пашлі сюда! Здєсь тоже можна прайті!" - тягнула якась жінка за руку свою колегу до виходу з храму, аби не стояти в довжелезній черзі на вході. Отак і протискувались вони всередину крізь натовп людей, що виходили на вулицю. І мене це чомусь ніскільки не здивувало).. А потім ще одна картина маслом: жінка фотографує на фоні собору свого чоловіка. Обоє вже старші такі. Але на задньому фоні постійно ходять якісь люди - такі самі туристи. Мужчина невдоволено командує дружині з фотоапаратом: "Іщьо раз!" І тут чисто випадково, мабуть не помітивши фотографа, один азіат проходить повз того мужчину.. З виразом глибокої ненависті чоловік штовхає перехожого в груди подалі від себе, аби той "не псував кадр" при тому обізвавши його не надто красиво.. А це вже неадекватність і рукоприкладство.

Біля собору кучкувалася зграя голубів, які мало не ламали гілля дерев своєю сумарною вагою).

Ну а тут ми обоє)

 

З іншої сторони собору

Вішати колодки на мости і викидати ключі в річку вже стало доброю традицією для закоханих в багатьох країнах світу. Хотілось би вірити, що всі ці люди і до сьогодні щасливі разом :)

Серйозний підхід до справи - власноручно виготовлена колодка щастя :)

Перша асоціація - Бранденбурзькі ворота в Берліні)

Ми продовжували гуляти містом, намотали ногами багато кілометражу. Починало темніти. Вирішили піти в номер, трохи відпочити, взяти штатив і вночі зробити вилазку для фотографування нічного міста. Але прийнявши горизонтальне положення на ліжку ми зрозуміли, що вже не в силах будемо піднятися.. Включили телевізор, подивились Форт Буаяр на французькій і під нього я успішно заспала) Так закінчився наш другий день в Парижі.

Продовження