№48. "Степовий вовк" (Герман Гессе)

Книга №. "Степовий вовк" 

                  "Der Steppenwolf"

Автор: Герман Гессе    

             Hermann Hesse

Країна: Німеччина

Жанр: роман

Публікація: 1927 р.

Загальна оцінка (від 1 до 10): 8

Варто, чи ні: впринципі можна..

Настрій книги: самоаналіз, депресія, відчуженість

Як потрапила в список: абсолютно випадково

В кожному з нас живе вовк. Навіть не один, а ціла зграя. І не лише вовків.. Хтось може їх приборкати, загнати в найвіддаленіший закуток і забути про них, та все одно колись вони нагадають про себе.. Книга з розряду тих, які варто перечитати ще раз, аби зібраний самотужки і навмання пазл виглядав ціліснішим. Книжка цікава, психологічна, психоделічна, інтригуючий сюжет, несподівана розв'язка, аналіз, самоаналіз, психоаналіз.. Наочний посібник для подолання депресії та відновлення повноцінного життя..

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                                               ...

Улюблені цитати:

• Якби середньовічна людина пізнала весь спосіб нашого теперішнього життя, вона побачила б у ньому ще більше жахів, жорстокості й варварства, ніж у своєму. Кожна доба, кожна культура, кожен звичай і традиція мають свій характер, свої, тільки їм властиві, лагідні й суворі риси, свою красу й жорстокість, вважають звичайним явищем певні страждання і терпляче приймають певне зло. Людське життя стає справжньою мукою, справжнім пеклом тільки там, де перетинаються дві доби, дві культури, дві релігії. Якби людині античного світу довелося жити в добу середньовіччя, вона б задихнулася, як задихається дикун серед нашої цивілізації. Але бувають часи, коли ціле покоління так застрягає між двома епохами, між двома способами життя, що всяка мораль, всяке почуття норми і безпеки, всяка душевна простота втрачається.

• Дивно, скільки людина може всього поглинути. Добрих десять хвилин, я читав газету, вбирав у себе очима інтелектуальні вправи якогось безвідповідального балакуна, що пережовував і обслинював чужі слова, а тоді вертав їх назад, але неперетравлені. Я ввібрав їх у себе цілу шпальту. Потім я ще поглинув чималий шматок печінки, вирізаної з убитого теляти. Справді дивно! 

• Я трохи постояв, принюхуючись до кривавої, пронизливої музики, сердито й водночас хтиво вбираючи в себе атмосферу зали. Половина цієї музики - лірична - була масна, пересолоджена й сентиментальна, а друга половина - буйна, примхлива й сильна, а проте обидві вони наївно і мирно зливалися докупи й утворювали цілість. Це була музика занепаду. Мабуть, така музика була в Римі за часів останніх імператорів. Звичайно, в порівнянні з Бахом і Моцартом, зі справжньою музикою, вона була гидотою, але ж такою самою гидотою було все наше мистецтво, вся наша уявна культура в порівнянні зі справжньою культурою. І ця музика ще й переважала їх своєю глибокою щирістю, симпатично відвертим демонструванням своєї негритянської основи, веселою дитинністю. В ній було щось від негрів і щось від американців, які нам, європейцям, незважаючи на всю свою силу, здаються по-дитячому незіпсованими й хлопчакуватими. Невже Європа теж стане така? Чи вона вже ступила на цей шлях? Чи ми, давні знавці й шанувальники колишньої Європи, колишньої справжньої музики, колишньої справжньої поезії, не стали просто мізерною купкою немудрих, сумних, схибнутих невротиків, яких завтра висміють і забудуть? Чи те, що ми звемо культурою, що ми звемо духом, душею, що для нас гарне й святе,- тільки примара? Може, воно вже давно померло, і лише ми, кілька дурнів, вважаємо його ще справжнім і живим? Чи, може, воно ніколи й не було справжнім і живим? Може, все те, що хвилює нас, дурнів, завжди було тільки фантомом?

• Але це не означає, що він був украй нещасний (хоч, звичайно, самому йому здавалося, що він справді вкрай нещасний, бо кожен вважає страждання, яке випало на його долю, найбільшим). Ні про кого з людей не можна сказати, що він украй нещасний. Навіть якщо хтось не має в собі вовка, це не означає, що він щасливий. До того ж, і найнещасніша людина має в житті свої ясні хвилини, і серед піску та каміння часом розквітає скромна квіточка щастя. 

• Владну людину руйнує її влада, грошовиту руйнують гроші, послужливу - служба, а шукача втіхи - втіха.

• Людина не здатна на високий політ думки, і навіть найбагатші духовно і найосвіченіші люди завжди дивляться на світ і на себе, а особливо на себе! - крізь окуляри наївних спрощень і фальшивих формул. Бо всі люди, здається, мають природжену і просто-таки непереборну потребу уявляти своє «я» цілістю. 

• А насправді жодне «я», навіть безмежно наївне, не буває цілістю, це надзвичайно складний світ, маленьке небесне склепіння, хаос форм, переходів і станів, спадковостей і можливостей. Але всі силкуються бачити в цьому хаосі цілість і говорять про своє «я» так, наче то просте, сформоване, чітко окреслене явище; мабуть, ця ілюзія не тільки властива кожній, навіть найрозумнішій людині, а й необхідна їй, це для неї життєва потреба, така сама, як потреба дихати і їсти.

• Тіло людини насправді цілісне, але душа цілісною ніколи не буває. 

• Груди, тіло завжди одні, але в них живе не дві чи пять, а безліч душ; людина - це цибулина, що складається з сотні оболонок, тканина, зіткана з багатьох ниток.

• Взагалі шляху назад немає, ні до вовка, ні до дитини. На початку речей немає ні невинності, ні простоти; усе створене, хай начебто й найпростіше, - вже винне, вже повне протиріч, воно кинуте в брудний потік становлення і вже ніколи, ніколи не попливе проти течії. Шлях до невинності, до первісного, до Бога, веде не назад, а вперед, не до вовка чи дитини, а все далі у провину, все глибше в олюднення. 

• Кожне народження означає відокремлення від всесвіту, означає обмеження, відчуження від Бога, болісне формування нового. Повернутися до всесвіту, відмовитись від болісного відокремлення, стати Богом означає так розширити свою душу, що вона знову зможе охопити всесвіт.

• Як ця немічність, ця зненависть до самого себе й до всього, це змертвіння почуттів, ця глибока, прикра невдоволеність, це гидотне пекло душевної порожнечі й розпачу підкралося до мене? 

• Водночас я думав: отак як я тепер одягаюся і йду в гості до професора, щоб обмінятися з ним більш чи менш фальшивими люб'язностями, насправді не бажаючи , цього, так роблять, живуть і поводяться мало не всі люди. День у день, кожної години вони силують себе ходити в гості, провадити розмови, сидіти в установах і в конторах, з примусу, автоматично, проти своєї волі роблять те, що з таким самим успіхом могла б виконати машина або взагалі можна було б не виконувати; і ця вічна, невпинна автоматичність заважає їм, як і мені, критично глянути на своє життя, пізнати й відчути його безглуздість і банальність, його моторошну сумнівність, його безнадійну трагічність і порожнечу. Ох, і вони мають рацію, тисячу разів мають рацію, ті люди, що так живуть, що грають у свою скромну гру і дбають про свої скромні справи, а не опираються цій гнітючій автоматичності й не вдивляються розпачливо в порожнечу, як оце я, схибнутий самітник. 

• Я просто доти братиму в руки бритву й відкладатиму її, доки нарешті колись зважуся. То чи не краще зважитися вже сьогодні? Я розважно вмовляв себе, як налякану дитину, але дитина не хотіла слухати, вона тікала, хотіла жити.

• Але ти справді пропаща людина, коли мусиш спершу спитати дозволу в інших людей, щоб дістати якесь задоволення.

• І, звичайно, є чого сумувати, але чи варто? Це те саме, що сумувати, думаючи про смерть. Бо хоч би ти що робив, хоч би як боровся, а колись неодмінно помреш. Боротися зі смертю, любий Гаррі, завжди дуже гарно, шляхетно, похвально й почесно, і так само почесно боротися з війною. Проте це завжди безнадійне донкіхотство. 

• Я могла взяти собі на плечі велику долю, стати королевою, коханою революціонера, сестрою генія, матір'ю мученика. А життя мені дозволило стати лише куртизанкою з досить добрим смаком - і навіть цього мені було не так легко досягти! 

• Життя думала я, завжди справедливе, і якщо воно поглумилося з моїх чудових мрій, то, виходить, ті мрії були дурні нічого за собою не мали. 

• Ти надто вимогливий і голодний для цього простого, затишного світу, якому так мало треба, ти надто великий для нього, він тебе не прийме. Тому, хто сьогодні хоче жити і втішатися життям не можна бути таким, як ми з тобою. Тому, хто хоче музики замість галасу, радощів замість задоволення, душ замість золота, справжньої праці замість добування грошей, справжньої пристрасті замість гри в почуття, тому в цьому затишному світі немає місця...

• Бо вічність не має майбутнього, має тільки сучасність.

• — Мовчи, Гаррі! Кожен раз може бути останній.

• Ви тут перебуваєте у школі гумору й повинні навчитися сміятись. Ну, а високий гумор починається з того, що людина перестає трактувати поважно свою власну особу.   

• — Звичайно, життя завжди страшне. Ми ні в чому не винні, а проте відповідаємо за все. Коли людина народжується, вона вже винна. Дивний у вас був учитель релігії, якщо ви цього не знаєте.   

•  Гумор - це завжди гумор вішальника, і, якщо треба буде, ви навчитесь його саме на шибениці. 

№47. "Над прірвою в житі" (Джером Девід Селінджер)

Книга №47. "Над прірвою в житі" 

                     "The Catcher in the Rye"

Автор: Джером Селінджер
             (Jerome Salinger)

Країна: США

Жанр: роман, 1951 р.

Оцінка (від 1 до 5): 3

Варто, чи ні: не варто

Настрій книги: розчарування, поневіряння, протест, небажання миритися з дійсністю, підлітковий максималізм

Як потрапила в список: надто вже розрекламували цей роман

Надто вже розрекламована книжка з безліччю захоплених відгуків. Нажаль, не можу їх розділити. Історія молодого хлопця, який ще не знайшов себе і не може визначитись, чого він хоче від життя. Хоча ні, не так. Саме це він якраз і знає - хоче оберігати життя дітей, що граються над прірвою в житі.. Доволі романтично, чи не так? Протест заради протесту. Кожен був підлітком, кожному в більшій чи меншій мірі знайоме це відчуття. Нічого особливого і надзвичайного в цій історії, окрім емоційного, несерйозного та безвідповідального підлітка-максималіста я не помітила. Особливо дратувала мене манера і стиль мовлення головного героя.

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• — Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.

• Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці — на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.

• Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.

• — Ну, звісно, трохи сумно. Аякже… Тільки не так, щоб дуже. Принаймні поки що. Мабуть, до мене ще не дійшло. До мене взагалі не зразу доходить. Поки що в голові мені тільки те, що в середу я їду додому. Я на розум небагатий.

• — Ти що — зовсім не думаєш про своє майбутнє, хлопчику?

— Чого ж, думаю, звісно. Певно що думаю. Ще б пак. — Я на хвильку замислився. — Тільки не так, щоб дуже. Ні, не дуже.

• Йому завжди треба знати, хто з ним іде. Слово честі, якби цей канарик попав у корабельну катастрофу й ви кинулися на човні його, рятувати, то Еклі, перше ніж залазити в човен, ще поцікавився б, зануда, хто сидить на веслах. 

• Ніколи тобі ніхто не вірить.

• Стредлейтер не любив, коли його обзивали кретином. Ніхто з кретинів не любить, коли їх обзивають кретинами.

• А коли ти не в гуморі, то нічого путнього не зробиш.

• Буває, подивишся отак на дівчину — дурепа дурепою, а вийде танцювати — богиня. А часом трапиться дівчина й розумна, а запросиш до танцю — або всю дорогу тягне тебе за собою, або танцює так, що краще вже сидіти з нею за столиком та дудлити.

• Та ну тебе, думаю, надто це кругло для твоєї квадратної голови.

• Якщо вона, думаю, повія, то принаймні бодай чого-небудь у неї навчуся — гляди, доведеться колись одружуватись абощо. Часом мене ця дурниця непокоїть. 

• Взяти хоч би оту дівчину, з якою в мене це ледве не вийшло — я про неї вже розповідав. Добру годину вхекав, поки стяг із неї отой розтриклятущий ліфчик. А коли нарешті стяг, вона ладна була плюнути мені межи очі.

• Одне слово, я никав по кімнаті й ждав отої повії. Хоч би, думаю, гарненька була абощо. А втім, це мене не дуже й хвилювало. Аби лише скоріш усе відбути. 

• Діти завжди чекають одне одного. Це мене просто вбиває.

• Коли намагаєшся робити що-небудь надто добре, то згодом, якщо за собою не стежиш, починаєш працювати на публіку. Тоді вже добра не жди. 

• Коли ще світить сонце, то півбіди, але сонце світить лише тоді, коли йому заманеться.

• Дивно якось виходить: коли з роззявленим ротом сплять дорослі, вигляд у них бридкий, а в дітей — ні. В дітей завжди все гарно. Навіть коли вони заслинять усю подушку, і то на них приємно дивитись. 

• Фібі правду казала. Там було: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…» Я й забув. — А я думав, що там «хтось когось піймає»! — кажу. — Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.

• Натура він був тонка, але пив, як слон.

• Людям завжди кортить побалакати саме тоді, коли тобі не хочеться.

• Він знову спробував зосередитись. Потім промовив: — Ця прірва, що в неї ти, як я вже сказав, падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчує і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати. Ти стежиш за моєю думкою? — Так, сер. — Правда?

• — Ось що він написав: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій— що вона прагне покірно жити задля своєї справи».

• Хоч мільйон років стирай — однаково всіх матюків на всіх стінах у світі не зітреш. Марна праця. 

• — А в твого товариша, видко, язика немає? — Він мені не товариш. Він мій брат.

№46. "Жага до життя" (Джек Лондон)

Книга №46. "Жага до життя" 

                     "Love of Life"

Автор: Джек Лондон        

             Jack London

Країна: США

Жанр: оповідання

Публікація: 1905 р.

Загальна оцінка (від 1 до 10): 10

Варто, чи ні: варто

Настрій книги: емоційний, драматичний, мотивуючий

Як потрапила в список: захотілося прочитати щось в стилі "Біле Ікло" Джека Лондона..

Оповідання коротке, проте настільки емоційне, драматичне та яскраве, наче спалах! Людина бореться з природою за виживання. Шанси перемогти стрімко прямують до нуля, але жага до життя воістину безмежна. Фізично виснажене тіло вже готове змиритись, але іскра життя в мозку робить неможливе, змушуючи тіло рухатись далі. Якщо вже судилося загинути, то лише в боротьбі, зробивши надзусилля, зробивши неможливе. Мотивуючий твір про силу волі, бажання жити та про подолання перешкод. Ставлю максимальний бал без вагань. Всім раджу до читання. Шкода, що ця розповідь не переросла у роман, а так і залишилася лишень вирваною сторінкою з невідомої нікому книги..

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• Хто добре жив і кинув все,

лиш той здобуде гарту,—

і виграти потрапить той,

хто ставить все на карту.

• Оце тобі життя! Марна, перебіжна мить. Тільки живий відчуває біль, по смерті болю немає.

• Вмерти — це заснути. Настає кінець, відпочинок. Чом же тоді він не бажає вмерти?  

• I почалась одвічна страшна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею — дві вмирущі істоти волоклися через пустелю, чигаючи на життя одна одної.  

• Вовкове терпіння було незмірне, одначе таке саме незмірне було терпіння й людини. 

№45. "Колгосп тварин" (Джордж Орвелл)

Книга №45. "Колгосп тварин" 

                     "Animal Farm"

Автор: Джордж Орвелл  

             George Orwell

Країна: Велика Британія      

Жанр: роман, антиутопія, 1945р. 

Загальна оцінка (від 1 до 10): 7

Варто, чи ні: прочитати варто кожному 

Настрій книги: сумний, песимістичний, жорстокий

Як потрапила в список: реклама робить своє діло)

Недитяча антиутопічна сатира, написана, однак, доволі по дитячому. Ідея глибока і вартує написання книги, проте в даному випадку надто вже вона прямолінійно викладена. Жодної інтриги чи несподіваного повороту сюжету. Автор все розжував і готове поклав своїм читачам до рота - залишається лише ковтнути і перетравити. Навіть ворушити звивинами особливо не потрібно.. Очевидно, передбачувано. Такий собі наглядний посібник для конвертації людей в рабів. 

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• Людина це наш одинокий, справжній ворог. Усуньте людину зі сцени і тоді ви назавжди викорінили причину голоду і перевтоми. 

• Людина — одиноке створіння, що споживає, не виробляючи. Вона не дає молока, не несе яєць, вона заслаба на те, щоб тягти плуги, вона не вміє бігти досить швидко, щоб хапати кріликів. А проте вона панує над тваринами. Вона силує їх працювати, вона віддає їм необхідний мінімум, що не дає їм загинути голодною смертю, а решту заховує для себе. Наш труд обробляє землю, через наш гній вона стає родюча, та всежтаки немає нікого такого поміж нас, хто був би власником чогонебудь крім своєї власної шкури.     

• «Небагато мені остається сказати. Я тільки повторюю: пам'ятайте завжди про обов'язок бути ворогом до людини і всіх її облуд. Усе, що ходить на двох ногах — ворог. Усе, що ходить на чотирьох ногах, або крилате — друг. Пам'ятайте також, що в боротьбі з людиною нам не можна стати подібними до неї. Навіть коли переможете її, не переймайте її хиб. Жодна тварина не повинна жити в будинкові, ні спати в ліжку, ні носити одежі, ні пити алкоголю, ні курити тютюну, ні доторкатися до грошей, ні займатися торговлею. Усі людські звички лукаві. Та перш за все жодна тварина не повинна знущатися з власного племени. Слабі й сильні, й прості, усі ми браття. Жодна тварина не повинна вбивати другої тварини. Усі тварини рівні.     

• «А чи дозволять мені носити стрічки у гриві? — питала Марічка. «Товаришко, — сказав Білан, — оці стрічки, що до них ти так привикла, — тавро неволі. Чи не можеш зрозуміти, що свобода варта більше ніж стрічки?»    

• Ось як вони звучали: CІМ ЗАПОВІДЕЙ 

1. Усе, що ходить на двох ногах — ворог.    2. Усе, що ходить на чотирьох ногах, або крилате - друг.     3. Хай жодна тварина не носить одежі.    4. Хай жодна тварина не спить у ліжку.    5. Хай жодна творина не п'є алкоголю.    6. Хай жодна тварина не вбиває іншої тварини.     7. Усі тварини рівні.    

• «Крило пташине, товариші, — сказав він, — є орган поштовху, а не маніпуляції. Тому треба його вважати за ногу. Прикмета, що відрізняє людину, це рука. Рука — прилад що ним зчиняє вона все лихо.»    

• «Самою мужністю далеко не в'їдеш, — відказав Квікун. — Відданість та послух важливіші за неї. Дисципліна, товариші, залізна дисципліна! Ось лозунг на сьогоднішній день!

•     УСІ ТВАРИНИ РІВНІ ТА ДЕЯКІ ТВАРИНИ БІЛЬШ РІВНІ ЗА ІНШІ.

№44. "451° за Фаренгейтом" (Рей Бредбері)

Книга №44. "451° за Фаренгейтом" 

                     "Fahrenheit 451"

Автор: Рей Бредбері         

             Raymond (Ray) Bradbury

Країна: США

Жанр: роман-антиутопія, наукова фантастика, 1953р.

Загальна оцінка (від 1 до 10): 7

Варто, чи ні: варто

Настрій книги: напружений, песимістичний

Як потрапила в список: з рейтингу кращих книг

Роман-антиутопія "451° за Фаренгейтом"  постійно потрапляв мені на очі в різноманітних рейтингах кращих книг. Я не особливо цікавлюся фантастикою, але здебільшого захопливі позитивні відгуки зробили свою справу і книжка опинилася в моїх руках. Отож, фантастика. Хоча.. в загальних рисах не така вже і фантастика, якщо добре поміркувати. 

Майбутнє. З людей намагаються зробити бездумних істот, позбавивши їх бажання мислити та пізнавати нове, адже бездумними людьми легко маніпулювати та вкладати в їхні голови потрібні думки. А що стоїть на заваді цьому? Звісно, книги.. Отож читання, зберігання чи переховування книг суворо забороняється, а порушення заборони карається спаленням забороненого об'єкту, або часом і смертю особливо непокірного порушника. 

Ідея книги мені сподобалась, багато гарних думок, є над чим порозмірковувати. Але є і "але".. Реалізація мені не сподобалась. Якось не правдоподібно, не повірила я головному герою. Здається, трішки переборщено з драматизмом та "киданням в крайнощі".. І кінцівка доволі дивна, наче автору набридло писати далі і він обрубав одним махом всі кінці.. Як на мене серцевину твору можна було б розвинути глибше і краще.

<<Попередня                                     50 книг у 2014 році                                      Наступна>>

Улюблені цитати:

• — Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.

• — Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких безглуздих думок. Ви бачили за містом рекламні щити завдовжки двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були завдовжки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг би прочитати.

• «Нас надто багато, — подумав він. — Нас мільярди, а це надто багато. Ми не знаємо одне одного. Приходять чужинці й чинять насильство. Чужинці виривають твоє серце. Чужинці висмоктують твою кров. Боже мій, хто були ті люди? Я їх не бачив ніколи в житті!» 

• Чиясь кров. Якби ж іще чиясь плоть, мозок та пам'ять! Якби ж можна було віддати саму душу в чистку, щоб її там розібрали, випатрали, відпарили, дезинфікували, знов зібрали, а вранці принесли назад. Якби ж... 

• — Зрештою, ми живемо в таку пору, коли люди не мають ніякої цінності. Людина — наче паперова серветка: в неї висякуються, зминають, викидають. Ніхто не має свого обличчя. Як можна вболівати за свою футбольну команду, не знаючи ні розкладу ігор, ані прізвищ гравців? 

• Люди тепер не мають часу одне для одного. 

• Йому здалося, ніби він роздвоївся: одна його половина була гаряча, друга — холодна, одна — ніжна, друга — жорстока, одна — тремтлива, друга — незворушна, ці половини намагалися знищити одна одну. 

• — Люди ні про що не говорять.

— Не може бути!— Та кажу ж вам — ні про що! Одне й те саме — марки автомобілів, моди, плавальні басейни, ще й приказують: «Як шикарно!» Але всі торочать одне й те саме! А в кав'ярні вмикають ящики жартів і слухають ті самі жарти чи вмикають музичний екран і дивляться, як по ньому бігають барвисті візерунки, але все це абстракція, лише гра кольорів. А музеї? Ви бували в них? Теж абстракція. Тепер усе таке. Дядько каже, колись було інакше. Колись давно-давно картини розповідали про щось і навіть показували людей.

• — Він волав як несамовитий, і його відвезли до божевільні.

— Але ж він не божевільний!— Кожен, хто вважає, що можна обдурити уряд і нас, божевільний.

• — Хіба тді пожежники не гасили пожеж, замість того, щоб розпалювати їх? 

• А ще думав про книжки. І вперше зрозумів, що за кожною стоїть людина. Людина плекала свої думки. Потім витрачала хтозна-скільки часу, аби їх викласти на папері. А мені це досі й на думку не спадало. — Він підвівся з ліжка. — Хтось, може, поклав усе життя, щоб записати те, що думав, що бачив, а тут з'являюся я і — ф'юїть! — за дві хвилини все перетворено в попіл.

• Ніхто не страждав, хіба що речі! А речі не відчувають болю, вони нічого не відчувають, не кричать і не плачуть, як може закричати й заплакати ця жінка, отож твоє сумління опіслятебе не мучить. Звичайна собі чистка, робота-прибиральника. 

• — Певне, в книжках є щось таке, чого ми не можемо навіть уявити собі, тому ця жінка залишилась у будинку, охопленому вогнем. Певне, щось таки має бути в книжках! Бо хто піде на смерть отак, ні сіло ні впало? 

• Ми всі повинні бути однакові. Не вільні й різні від народження, як сказано в конституції, а просто однакові. Кожен схожий на кожного, мов дві краплі води, і тоді всі будуть щасливі, боне буде велетів, перед якими треба схилятися в шанобі, на яких треба рівнятись. Отак! 

• А книжки — це заряджена рушниця в помешканні сусіда. Спалити її! Розрядити рушницю! Зруйнувати людський розум! Так-от, коли будинки в усьому світі стали вогнетривкими, то робота, яку доти виконували пожежники (ви вчора таки слушно сказали, Монтег), стала непотрібна. На них були покладені нові обов'язки — стежити, щоб нічого не бентежило нашого розуму; в них, мов у фокусі лінзи, зібрався наш зрозумілий і законний страх бути нижчим за інших; вони стали нашими офіційними цензорами, суддями й судовими виконавцями. 

• Ми вміємо знищувати небажані прояви ще в зародку. Не можна побудувати дім без цвяхів і дерева. Отож коли не хочеш, щоб дім побудували, заховай цвяхи і дошки. Коли не хочеш, щоб людина стала нещасною через політику, не давай їй змоги роздивитися проблему з двох боків. Хай бачить лише один бік, а ще ліпше — жодного. Хай забуде, що існує така штука, як війна. Хай уряд нездатний, нестійкий, душить податками — це краще, ніж заворушення в народі! Головне — спокій, Монтег! Влаштовуйте різні конкурси, наприклад: хто краще запам'ятає слова популярних пісеньок, хто може назвати столиці штатів чи хто знає, скільки зібрали зерна в штаті Айова минулого року. Напихайте людям голови інформацією, яку не можна перетравити; захаращуйте їх нічого не вартими «фактами», аби вони переситилися, аби відчували себе «чудово поінформованими». І тоді вони вважатимуть, що думають, що рухаються вперед, хоч насправді й стоять на місці. І вони будуть щасливі, бо ті «факти» не змінюються. Але боронь боже втаємничувати їх у таку непевну матерію, як філософія чи соціологія — вони можуть спробувати пов'язати деякі речі та явища. А це призводить до меланхолії! Той, хто вміє розібрати й зібрати телевізорну стіну, — а тепер це можуть майже всі, — щасливіший за того, хто намагається виміряти й математично обчислити Всесвіт, бо той Всесвіт не можна ні виміряти, ні обчислити, не відчувши власної мізерності й нікчемності. Я знаю, бо сам намагався зробити це! До дідька! Краще давайте нам клуби, вечірки, акробатів, фокусників, карколомні трюки, реактивні автомобілі, мотоцикли-гелікоптери, секс і героїн, якнайбільше того, що викликає автоматичні рефлекси! Якщо п'єса погана, якщо фільм беззмістовний, якщо вистава порожня, дайте мені дозу збуджувального — вдарте по нервах оглушливою музикою! І мені здаватиметься, ніби я реагую на п'єсу, хоч це всього-на-всього механічна відповідь на звукові хвилі. Але мені байдуже. Я люблю добрячі струси. 

• — Я не кажу про самі речі, сер, — мовив Фабер. — Я кажу про значення речей. От я сиджу тут і знаю — я живу. 

• Ніхто не хоче вислухати мене. Я не можу розмовляти зі стінами — вони кричать на мене. Я не можу розмовляти з дружиною — вона прислухається лише до стін. Мені хочеться, щоб хто-небудь вислухав мене. І коли я говоритиму довго, то, може, скажу щось розумне. 

• Ні, ні, дарма шукати все це лише в книжках! Шукайте це всюди, де тільки можна, — в давніх грамофонних записах, у давніх фільмах, у давніх друзях; шукайте в природі і в самому собі. Книжки — лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути. В них немає ніяких чарів. Чари в тому, що вони говорять, у тому, як вони зшивають клапті Всесвіту в єдине ціле. 

• У цієї книжки є пори, вона дихає. Вона має обличчя. Пори можна вивчати під мікроскопом. Крізь скло ви побачите життя, яке тече перед вами у всій своїй невичерпній розмаїтості. Що більше пор, то правдивіше зображено різнобічні сторони життя на квадратний дюйм паперу, то «художніша» книжка. Принаймні я визначаю саме так якість книжки. Подавати подробиці. Нові, свіжі подробиці. 

• Справжні письменники тісно пов'язані з життям. Пересічні лише ковзають по ньому. Погані — ґвалтують його і залишають на поживу мухам. 

• Отже, тепер вам ясно, — вів далі Фабер, — чому книжки викликають таку ненависть, чого їх так бояться? Вони показують пори на обличчі життя. Тим, хто прагне спокою, хотілося б бачити лише воскові лиця, без пор, безволосі й невиразні. Ми живемо за таких часів, коли квіти намагаються живитися теж квітами, замість пити дощову вологу й соки родючого грунту. Та навіть фейєрверк своєю красою завдячує хімії землі! А ми собі вважаємо, ніби можемо жити й зростати, живитися квітами й фейєрверками, не завершуючи природного циклу, що повертає нас до дійсності. 

• Ви можете закрити книжку і сказати їй: «Почекай!» Ви її володар. Але хто вас вирве з пазурів, що хапають вас, коли ви вмикаєте телевізорну вітальню? Вона ліпить з вас що завгодно. Це «середовище» теж реальне, як і довколишній світ. Воно перетворюється в істину, воно і є істина. Книжку можна перемогти силою розуму. Але при всіх моїх знаннях і скептицизмі я ніколи не насмілювався змагатися з симфонічним оркестром із ста інструментів, який реве з кольорових об'ємних екранів наших страхітливих віталень. 

• — Вмирущий має свої переваги: коли нема чого втрачати, не боїшся ризику. 

• Книжки існують для того, щоб нагадувати нам, які ми дурні і вперті віслюки. Вони наче преторіанська охорона Цезаря, яка нашіптувала йому під час тріумфальних процесій: «Пам'ятай, Цезарю, що й ти смертний!» Більшість із нас не може всюди встигнути, з усіма побалакати, відвідати всі міста світу, нам бракує часу, грошей і відповідної кількості друзів.

• Все, що ви шукаєте, Монтег, існує, але звичайна людина може побачити на власні очі хіба що один відсоток, а решту дев'яносто дев'ять спізнає завдяки книжкам. Не вимагайте гарантій. І не чекайте порятунку від чогось одного — від людини, машини чи бібліотеки. Створюйте самотужки засоби порятунку, — і якщо втопитеся, то принаймні знатимете, що пливли до берега. 

• Навіщо марнувати свої останні години на те, щоб кружляти по клітці й переконувати себе, що ти не білка в колесі? 

• — Той, хто не створює, мусить руйнувати. Стара як світ істина. Психологія неповнолітніх правопорушників. 

• — Я не хочу переходити на чийсь бік, аби робити тільки те, що мені скажуть. Навіщо тоді переходити? 

• — «Найбільший дурень той, хто має трохи розуму». 

• — Не намагайтеся скласти собі враження про книжки по їхніх обкладинках, — сказав хтось. 

• — Мій дід казав: «Кожен має щось залишити після себе. Сина, чи картину, чи побудований дім, чи хоч би стіну або пару пошитих власноручно черевиків. Або сад, посаджений своїми руками. Щось, чого торкалися твої руки, в чому після смерті твоя душа знайде собі притулок. Люди дивитимуться на дерево, яке ти посадив, чи на квітку, і ти житимеш у них». Мій дід казав: «Байдуже, що ти саме робиш, головне, щоб усе, до чого ти доторкаєшся, змінювало форму, ставало не таким, як було, щоб у ньому залишилася частка тебе самого. В цьому різниця між людиною, яка просто косить траву на лузі, і справжнім садівником. Той, що косить траву на лузі, помре — і його ніби й не було, а садівник житиме багато поколінь». 

• — Дивися на все з подивом, живи так жадібно, ніби через десять секунд помреш. Намагайся побачити світ. Він прекрасніший за будь-яку мрію, створену на фабриці й оплачену грішми. Не проси гарантій, не шукай спокою — його зараз не існує на білому світі. А коли і є, то він родич мавпи-лінивця, що висить день і ніч на дереві вниз головою і спить, спить протягом усього життя. До дідька! — казав він. — Струсони дерево, хай те ледащо гепнеться об землю!